Двері під’їзду грюкнули так, що Артур здригнувся і втиснувся мені в ногу. На сходах стояла пані Ольга — свекруха — в блискучому пуховику, з пакетом з базару і з таким поглядом, ніби я не дітей у неї прошу потримати, а ключі від квартири.
— Ну? — вона коротко кивнула на коляску. — Ти ж казала, терміново.
Ангелінка сопіла, затиснувши в кулаці шнурок від капюшона. Я обережно витягнула телефон і показала їй повідомлення від адміністратора салону: “Чекаємо завтра о 9:00. Підтвердіть”.
— Мамо Олю, мені треба вийти… хоча б на перші тижні. У мене є робота. Хороша. — я проковтнула слово “престижна”, бо воно звучало як насмішка над нашим порожнім холодильником. — Допоможіть. На два-три місяці.
Вона перехопила пакет, ніби я могла вихопити в неї те, що там всередині.
— Допомогти? — свекруха повела плечем. — Добре. Сто гривень година. І проїзд мені. І їсти — за ваш рахунок.
Я засміялася, але сміх вийшов таким тонким, що одразу зник. Бо вона не посміхалася.
— Ви… серйозно?
— А що? — вона спокійно дістала з кишені блокнот і ручку. — Ти мені скажи, з котрої до котрої. Бо я не збираюся тут… ну ти знаєш… сидіти як на прив’язі.
Артур витягнув шию, слухаючи, і тут же потягнув мене за рукав: — Мамо, ми вже йдемо?
Я притисла його долоньку до своєї. В кишені куртки шурхотіли дві останні купюри — ті, що ми залишили на підгузки й крупу. Я відчула, як у горлі стає сухо.
Ще три місяці тому ми жили по-іншому. Не розкошуючи, але без рахунку “до копійки”. Олег приносив зарплату, я замовляла дітям нові бодіки, Артур вибирав машинки, а ми могли дозволити собі раз у місяць піцу й “давай без готування”.
Потім у Олега на роботі сказали: “Скорочення”. Вимовили це легко, ніби погода змінилася. Зарплата стала вдвічі меншою — і в квартирі ніби теж стало менше повітря.
Ми трималися на заощадженнях. Я пам’ятаю той вечір, коли Олег відкрив додаток банку і мовчки повернув екран до мене. Цифри стали такими маленькими, що я мимоволі кліпнула, наче так можна їх збільшити.
— Ще трохи є, — сказав він. — Прорвемось.
“Трохи” закінчилося швидше, ніж я встигла звикнути до думки, що тепер кожна покупка — як маленьке голосування за наше виживання.
Я діставала з шафи коробки з одягом Артура. Син сміявся, коли я натягувала на Ангелінку його стару синю кофту з динозавром.
— Діно! — радів він і ліз цілувати сестру в лоб.
А я застібала ті ґудзики, і в мене дрижали пальці — не від сміху, а від того, що в голові крутилася одна думка: “Добре, що хоч щось лишилося”.
Повернутися на свою роботу я хотіла одразу. До декрету я була помічником директора в будівельній компанії: папери, дзвінки, зустрічі, дедлайни. Тоді я інколи мріяла про тишу. Тепер тиша лякала.
Я набрала свій колишній номер, відчула себе знову дорослою, потрібною. Мені відповіли не одразу.
— Так, слухаю.
— Це я… — я назвалася, навіть усміхнулася в телефон, як роблять люди, коли хочуть, щоб їх “впізнали” голосом. — Я хотіла дізнатися… може, я можу повернутися?
На тому кінці повисла пауза. Потім сухе: — Ми вже взяли людину. Зараз усім робота потрібна.
І все. Ні “вибач”, ні “тримайся”, ні “як діти”. Просто — двері, які зачинилися, і ти стоїш, тримаючи ручку, яка вже не твоя.
Тоді я витягнула з шухляди старий набір для манікюру. Колись, ще в університеті, я робила нігті подругам, щоб мати гроші на проїзд і каву. Тепер я робила їх сусідкам — щоб мати гроші на хліб.
Першою прийшла Наталя з другого поверху. Сіла на табуретку на кухні, поки Ангелінка гулила в кріслі, а Артур віз машинку по підлозі.
— Ти так швидко не здаєшся, — сказала вона, коли я зняла старий лак.
Я не відповіла. Бо якби відповіла, то, мабуть, не зупинилася б.
Поступово пошепки пішло по під’їзду: “Вона робить акуратно”. П’ятдесят гривень тут, сто там. Але це були гроші, які зникали того ж дня: підгузки, молоко, крупи.
І от — ніби з неба — мені написали з салону. Справжнього, дорогого. Там, де вікна до підлоги і пахне не кухнею, а чистотою й парфумом. Мене попросили прийти на співбесіду. Я одягла свою єдину “пристойну” сукню, погладила її, ніби від праски залежало майбутнє.
Адміністраторка дивилася на мої роботи в телефоні й кивала: — У вас рука хороша. Нам такі потрібні. Графік: дев’ята — дев’ятнадцята. Вихідні плаваючі.
Я кивнула теж. Від радості закрутилася голова. А потім у мене всередині щось різко стало на місце: “Діти”.
Садок? Місць нема. Черга. Няню? Наша “половина зарплати” Олега не тягнула навіть думки про няню. Друзі? У всіх свої роботи, свої діти, свої кредити. Я сиділа ввечері біля ліжечка Ангелінки, слухала, як вона сопе, і знала: один неправильний крок — і я не вийду з цього кола ніколи.
Тому й стала під тими сходами навпроти свекрухи з її блокнотом.
— Сто гривень година, — повторила вона, ніби ми торгувалися за картоплю. — І ще… — вона загнула палець. — Якщо я з ними гуляю — то тільки біля мого дому. Бо мені далеко ходити. І в гості мені їх не приводь, там у мене… — вона махнула рукою. — Там товар, розумієш? Мені порядок треба.
— Ви ж… — я вхопила повітря. — Це ж ваші онуки.
— А що? — вона звузила очі. — Від того, що вони мої, мені легше стане? Я теж не дівчинка, щоб безкоштовно бігати.
Вона подивилася вгору сходами, ніби поспішала. — То що? Домовляємось чи ні? Я рахувати вмію. П’ять днів — це скільки? — вона швидко щось написала. — О, бачиш. Понад п’ять тисяч виходить. Плюс проїзд. Плюс їжа.
Я стояла, і в голові миготіло: “П’ять тисяч… це ж наші дві неділі життя”.
— У нас нема таких грошей, — сказала я тихо. — Я для того й іду працювати, щоб вони були…
Свекруха знизала плечима, ніби я розповіла їй про погану погоду. — Ну то позич. Кредит візьми. Ти ж доросла. Якщо хочеш, щоб я… — вона постукала ручкою по блокноту. — То плати.
Артур раптом потягнув мене сильніше: — Мамо, я хочу на ручки.
Я підняла його, і він одразу притулився щокою до мене. Від нього пахло печивом і дитячим шампунем. Я дивилася на свекруху і відчувала, як у мене в руках важчає не син — важчає весь наш дім.
Увечері Олег повернувся похмурий, з піджатими губами. Я показала йому цифри на папірці. Він прочитав і повільно видихнув носом, як людина, яку вдарили не по обличчю — по гідності.
— Вона це сказала? — запитав.
— Слово в слово, — я поклала папірець на стіл. — І блокнот в неї був… як у бухгалтера.
Олег різко встав, пройшовся кухнею й зупинився біля вікна. — Моя мама завжди вміла рахувати, — сказав він, не обертаючись. — Просто… я думав, що на нас її калькулятор не поширюється.
Він довго мовчав. Потім узяв телефон, набрав номер. Я чула лише його частину розмови: — Мам… Ні… Ні, ми не будемо… Так… Добре… — і в кінці сухе: — Зрозумів.
Він поклав телефон так, ніби боявся, що той обпече руку.
Наступного ранку, коли я вже майже зателефонувала в салон і сказала “вибачте”, у двері несміливо постукали.
На порозі стояла Ніна Петрівна з нашого будинку. Маленька, у старенькому пальті, з акуратною сумкою в руках. Вона завжди ходила так, ніби ніколи нікуди не запізнюється.
— Дитино, — сказала вона, не заходячи. — Мені Наталя сказала… що ти роботу знайшла. А дітей нема з ким.
Я розгубилася. — Та… є варіанти, але… — я запнулася, бо “варіанти” звучало надто красиво для того, що відбувалося.
Ніна Петрівна зняла рукавичку і поклала руку на поручень, ніби збиралася сказати щось важливе. — Я колись у школі працювала, — промовила вона. — Діти — це не найстрашніше, що я в житті бачила. Я можу з ними посидіти. У мене часу багато. Ти тільки скажи — коли.
— А… — я відчула, як мені гаряче в очах, і швидко відвернулася до коридору, ніби шукала тапочки. — А вам… скільки?
Вона знизала плечима. — Та скільки зможеш. Хоч сто гривень за день. Мені не треба ваших… — вона махнула рукою, ніби відганяла від себе чужу біду. — Мені треба, щоб у хаті голоси були. Я коли сама — то навіть годинник голосніше цокає.
Артур визирнув з кімнати, у піжамі, з розкуйовдженим волоссям. — Бабусю Ніно! — крикнув він, наче вони давно друзі.
Ніна Петрівна присіла перед ним і простягнула долоню: — Ну що, чоловіче, покажеш мені свої машинки?
Артур одразу потягнув її в кімнату, як господар, що веде гостя на екскурсію. Ангелінка в колясці заворушилася і видала коротке “а-а”, ніби теж хотіла бути в центрі подій.
Я стояла в коридорі, слухала, як у кімнаті вже щось гупає, як Артур голосно пояснює: “Оця швидка, а оця поліція!”, і відчувала, що в грудях у мене не полегшення — а якась гостра, колюча вдячність, від якої хочеться сісти просто на підлогу.
Я вийшла в салон на другий день. Перший раз за довгий час я їхала в маршрутці не з коляскою, не з пакетами, а з маленькою сумкою, де були рукавички, пилочка, записник. У кишені — телефон, який кожні п’ять хвилин хотілося перевірити.
На обід я побігла додому. Двері відчинилися тихо. В кімнаті Артур сидів на килимі й “годував” Ангелінку уявною кашею з пластмасової ложки. Ніна Петрівна, в окулярах, читала йому книжку — напівпошепки, щоб не злякати цей їхній домашній світ.
Вона підняла очі: — Все добре. Не переживай. Йди працюй.
Я кивнула й уже хотіла повернутися, коли на телефоні висвітилася “Мама Оля”.
Я не взяла. Просто дивилася, як екран блимає, і пальцем повільно провела по склу, вимикаючи звук.
Увечері, коли я повернулася з салону, у мене боліла спина й руки пахли кремом. На кухні стояла миска з гарячим супом — Ніна Петрівна залишила. Поруч — акуратно складені дитячі шкарпетки.
Олег мовчки дістав з кишені дрібні купюри — мої перші зароблені за зміну. Поклав їх на стіл і не сказав нічого, тільки накрив мою руку своєю. Ми сиділи так хвилину, слухаючи, як у кімнаті сопе Ангелінка і як Артур, уже засинаючи, бурмоче крізь сон: “Бабуся Ніна завтра прийде…”
Пізно вночі я винесла сміття. Біля під’їзду стояла свекруха — видно, поверталася з базару. Вона помітила мене і на секунду зупинилася.
— Ну що, знайшла няньку? — кинула вона, не підходячи ближче.
Я затягнула пакет тугіше, щоб не розірвався, і мовчки кивнула.
Свекруха постояла, ніби чекала, що я скажу щось ще. Потім поправила сумку на плечі й пішла, каблуки чітко відбивали кроки по асфальту.
Я піднялася сходами, не озираючись, і тихо зачинила за собою двері.
