І ось натякає мені Михайло на серйозну розмову, а я вже вся аж стрепенулася – буде переїжджати до мене, бо у мене своя хата, діти оженилися на сторону, а до нього син якраз привів невістку. Як то кажуть, зорі зійшлися.
І ось я на неділю наварила вареників з сиром, перемастила маслом, притрусила кропом, купила в сусідки сметанки і чекаю на нареченого.
Прийшов.
Без якоїсь квіточки навіть! Ну, це знаєте, вже не є добрим знаком.
Уплітає мої вареники та чаркується, а далі й каже:
– Твоя взяла, Галю, піду до тебе жити, але є одне «але»…
Як бачите, дуже романтичний початок. Мені руки в боки вже автоматично впираються.
– Так от, я до тебе придивлявся і господиня ти гарна, – тут він обтер свої масні вуса, – і жінка нічого. Але я ще себе вважаю чоловіком молодим, тому будемо ми слідувати моді та буде у нас «роздільний бюджет».
– А то як, – я аж руками сплеснула.
– А отак, я тобі даю на продукти гроші і за світло, гривень п’ятсот тобі стане, а все інше собі. Так само й ти, даєш зі своєї пенсії п’ятсот гривень, а все інше – собі. Згодна?
Я задумалася, бо тут треба все добре порахувати, але ж не кожен день мене отак заміж кличуть з такою гарною пенсією. Та й погодилася. Він – гроші на стіл і мене за руку, а я йому кажу:
– Не нині, Михайле, – не маю настрою та й втомилася поки тобі їсти готувала. Ти прийди завтра, може щось і зміниться.
Вилетів чоловік з хати, а я вже стала на холодну голову рахувати в що мені обійшлася ця недільна гостина, бо я корови не маю і купую в сусідки і сир, і молоко, і сметану. Сир по сто двадцять, сметана п’ятдесят, масло шістдесят, а мука, а час мій, а чарка, то вже виходило, що Михайло нагостився на двісті п’ятдесят гривень. І ще й солоденького захотів. То виходить, що я або дуже тана жінка, або я чогось не розумію.
Але ж я згодилася, то треба вийти з воли сухою.
– Так і так, – кажу йому зранку, – Ти вже вчора нагостився на двісті п’ятдесят гривень, а сьогодні у мене молода картопелька зі сметанкою та кропом, помідори мариновані та хліб чорний, як ти любиш. То мінімум сто гривень на ранок вже є, що ти поснідаєш і виходить, що ще обід може заробиш, а от з вечерею вже буде проблема і маєш докладати гроші.
– Але ти теж це їси! Ти теж маєш дати половину!, – випалив Михайло.
– А я вже свою частку дала – я готувала і ще й гарно перед тобою на стіл поклала і то вже маєш за сервіровку доплатити.
– Чекай-чекай! А як я тобі віз курям мішки та носив?
– То я тобі за бензину платила і ще й частувала, то ми в розрахунку.
– А як прийдеться ще по дому робити?
– То ти мені кажи ціну. А я тобі скажу й свою, що твої речі пратиму та прибиратиму, готуватиму їсти, стригтиму твоє волосся та всілякі інші дрібниці, я все записуватиму. Як порівну все, то порівну.
Розвернувся Михайло з сумками і пішов. Потім мені переказував через людей аби я йому гроші вернула. От тобі й мода. Чи то нам вже за нею не вгнатися чи то що?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
