Усе своє життя я мрію водити автомобіль. Як тільки отримала права, відразу почала більше і наполегливіше працювати, аби назбирати достатньо коштів на машину своєї мрії. А мріяла я завжди на широку ногу, як то кажуть: уява мені вже малювала картину, у якій я керую справжнісіньким джипом.
Довго й нудно я шукала новий автомобіль за доступною для мене ціною, але зрозуміла, що мені таке задоволення не по кишені. Але ось так просто відмовитися від своєї мрії я не могла. Вирішила, що спробую знайти вживане авто тієї ж марки і серії, яка мені була до вподоби.
Щастя любить наполегливих! Коли я вкотре переглядала на сайті оголошення про продаж автівок, то натрапила на те, яке змінило не лише моє життя, але й життя інших людей.
За машиною потрібно було їхати в село, що знаходилося недалечко від міста, в якому я жила. Та мене це не хвилювало, бо ціна відповідала сумі, яку я змогла заощадити за останні кілька років. Коли я побачила ще й фразу: “Можливий торг”, – то взагалі літала від щастя. Моя подруга люб’язно запропонувала мені допомогу свого чоловіка Івана, який, до речі, дуже добре знався на автомобілях. Його, на відміну від мене, цікавив не лише зовнішній вигляд покупки. Тож я зраділа компанії Іванка, і ми вирушили на зустріч моїй давній мрії.
Село виявилося дуже заплутаним: ми блукали маленькими вуличками, намагаючись знайти саме ту, яка була нам потрібна. Навігатор Івана чомусь того дня вийшов з ладу, тому нам довелося діставатися до місця призначення своїми силами та силами місцевих мешканців.
Кого б ми не спиняли по дорозі – усі казали вибивати з власника авто кожну копієчку і торгуватися до останнього. Мовляв, у його сім’ї зараз серйозні проблеми, тож не прийняти мої умови він просто не зможе.
Я й уявити не могла, що ж такого могло трапитися у людей, аби вони були готові продати гарну і майже нову машину за безцінь?! Іван припустив, що, мабуть, щось із тим автомобілем не так, бо такої небаченої щедрості він теж зрозуміти не міг.
Коли ми заїхали нарешті в потрібне подвір’я, я побачила його – мій джип, про якого я мріяла щодня хоча б декілька хвилин, аби мати сили знову прокидатися і докладати на роботі усіх зусиль, щоб заробити зайву копійку.
Андрій, власник машини, був досить суворим чоловіком. Від нього віяло серйозністю і холодністю. Але коли він запропонував мені сісти в машину і прокататися селом – я вмить поглянула на нього зовсім іншими очима, в яких було повно дитячого захвату від усього, що відбувається навколо. Варто мені було зробити одне коло навколо будинку, як я вже знала – я її купуватиму.
Добре, що з небес на землю мене періодично спускав Іванко, який вирішив детально і прискіпливо оглянути товар зсередини. Коли між ним і власником зав’язалася чоловіча розмова, в якій я нічогісінько не тямила, я вирішила втекти і трішки погрітися в хаті.
Дружина Андрія, Ірина, люб’язно запропонувала мені чаю і посадила за стіл біля старенької свекрухи. Жінки намагалися бути привітними і прихильними, але от у їхніх очах було багато смутку і тривоги, які я поки не могла для себе пояснити.
– Ну, дитинко, сподобалася тобі машина мого синочка? – спитала бабуся.
– Так, дуже! Думаю, що я її візьму.
– Це чудово, бо нам гроші зараз ой, як потрібні. Тобі, мабуть, люди в селі вже всілякого понарозказували. І про те, як правильно з нами торги вести, і про наше горе? – спокійно спитала літня жінка.
– Та ні, нічого такого. А що у вас трапилося? – щиро поцікавилася я.
Тоді вона розповіла мені про те, що її онучка Надійка важко захворіла. Звісно, їй можна допомогти, але лікування потребує великих коштів. Планується вже 3 операція, на яку в сім’ї не залишилося заощаджень, тож доводиться продавати нову і дорогу машину. Як сказала Валентина Григорівна, усе село собі лікті кусало від заздрості, коли бачили, як її Андрійко в’їжджає до села на такому розкішному джипі. Але ж: “Хто працює – той і їсть”.
Нашу розмову перервала маленька і дуже худорлява дівчинка, яка тихенько увійшла до кухні.
– Добрий день, тьотю! То ви купуєте нашу машинку?
– Так, сонечко, це я! Не хвилюйся, я буду для неї гарною господинею, – усміхнулася я.
Коли я вийшла надвір, то до мене відразу підбіг Іван, який не міг припинити нахвалювати машину, яка була в ідеальному стані. Він сказав, що з Андрія можна мотузки вити, бо він готовий погодитися на будь-які умови покупця, аби швидше отримати свої гроші.
Я заявила:
– Ні, торгуватися ми не будемо! Заплатимо рівно стільки ж, скільки було зазначено в оголошенні!
На обличчях Андрія та Ірини було написано, що вони не йняли віри моїм словам, але коли я почала викладати на стіл усі гроші, які привезла з собою – нарешті за увесь час нашого перебування у їхньому домі щиро усміхнулися.
Вже за кілька місяців я об’їхала своїм джипом пів області, а маленькій Надійці зробили необхідну операцію, після якої вона зажила нормальним і щасливим життям.
Моя мрія, яка стала реальністю, дала шанс здійснитися мрії двох стурбованих батьків.
Чи вчинили б ви так, як головна героїня?
Чи допомогли б сім’ї у скрутній ситуації?
