Коли я виходила заміж за Руслана, то не знала, що він любитиме алкоголь більше, ніж мене та сина. Ні, він жодного разу нас не скривдив, але й жіночого щастя подарувати не зміг. Хоча, один найдорожчий дарунок я таки від чоловіка отримала – Лук’янчика. Моя дитина – це те, що змушує мене прокидатися щоранку і робити все можливе, аби його життя було в тисячу разів краще, ніж моє.
Те, що мені вдається якнайкраще – це господарювання. Цим і заробляю собі та сину на життя. Їжджу щодня до райцентру продавати свої зимові заготівлі та інші смаколики, які у місцевому супермаркеті годі й знайти. Увечері повертаюся до рідної старої хати, яка дісталася чоловікові у спадок. Важко жити без нормальних умов, але я вже звикла. Скільки разів просила Руслана хоч якийсь ремонт зробити, та все марно.
В кого він такий ледачий, я зрозуміти не могла. От його брат – справжній чоловік. Працює, заробляє гроші для сім’ї, ще й встигає достатньо часу приділити і дітям, і дружині. Мені про таке життя залишалося тільки мріяти. Добре, що Тарас хоч погодився стати хресним мого Лук’яна. Дитина дивиться на нього, наче на супергероя, та й потроху його модель поведінки копіює. А це мене не може не тішити.
Наближалися іменини мого синочка, тож я схопила гроші, які довго відкладала йому на бажаний подарунок, і поїхала в місто. День здавався мені таким довгим, але нарешті я розпродала усе, що привезла, і мерщій побігла в магазин техніки, щоб придбати дитині новий телефон.
Коли їхала в автобусі, вже уявляла собі щасливі оченята Лук’яна, який хоч ніколи і не просив у мене коштовних подарунків, але, як і будь-яка дитина, таємно про них мріяв.
Із зупинки до своєї хати я намагалася бігти, щоб якомога швидше вручити синові подарунок. Але мені це не вдавалося, бо мої чоботи настільки промокли, що від холоду ноги просто оніміли. Я розуміла, що на нові мені не вистачить коштів цього місяця, тому все, що мені залишалося робити – це удавати, ніби мені зручно і тепло.
Я забігла до хати зі швидкістю світла і ледь не збила з ніг Лук’яна, який вже мене зустрічав, тримаючи у руках велику білу коробку.
– Мамо, це для тебе, – малий сором’язливо простягнув мені подарунок.
– Що це, синочку? – здивовано спитала я.
– Відкривай мерщій!
Коля я заглянула всередину, то оніміла. Там лежали нові чоботи.
– Звідки це, Лук’янчику, де ж ти на це взяв гроші? – схвильовано питала я.
– Я ж ходив колядувати, от мені вдалося назбирати певну суму, а ще як пішов віншувати до дядька Тараса, то й взагалі впевнився, що мені точно вдасться купити тобі нове взуття. Годі вже мерзнути, – ніжно відповів мій син.
Я не могла сказати й слова, бо мене душили сльози. Я зрозуміла в той момент, що є найбагатшою людиною на всій планеті, бо маю скарб, який навіть неможливо оцінити, такий вже він коштовний – свою золоту дитину.
У відповідь я простягнула йому свій подарунок і побачила ту реакцію, на яку й сподівалася. Щастю Лук’яна не було меж.
На радощах ми пішли разом до кухні, де малий розповідав про те, хто і як допомагав йому вибрати для мене найкращі чоботи у світі.
Чи отримували ви від дітей подарунки?
Який подарунок вразив вас найбільше?
