“Хочеш знати, чому я став волонтером? – запитав у мене Олександр, коли ми вигулювали наших собак з притулку. Поруч з ним повільно шкутильгав на трьох лапах алабай. Старому добродушному велетню «веселий»хлопчик в новорічну ніч кинув під ноги петарду. Лапу ампутували і, після тривалого лікування в стаціонарі, алабая помістили в притулок. Тепер Олександр постійно доглядав за інвалідом.
– Напевно, у кожної людини є свій «скелет у шафі» … ось і у мене є такий …
Розповім тобі історію, яка сталася зі мною три роки тому. Був я молодим, успішним хірургом. Колеги мене поважали, матеріально добре був забезпечений: машина, дача, закордонні відрядження, красуні мріяли вийти за мене заміж … Але сталося так, що власна малодушність, зрада перевернули життя і всі мої уявлення про традиційні людські цінності …
Того літа мої сусіди по дачі завели елітне цуценя алабая. Симпатичний круглий малюк на міцних лапках постійно заплутувався в важкому довгому ланцюгу, яким його пристебнули до будки. На моє запитання – навіщо на ланцюг, адже він ще маленький, бігати, гратися повинен, відповіли – зліший буде … Побачив цього малюка і серце защеміло, бо знав: в попереднє літо сусіди вже заводили собаку, а їдучи в місто на зиму, кинули в селищі, прирекли на болісну голодну і холодну смерть …
Невже і з цим чарівним колобком буде те ж саме? Хоча тривога за долю малюка і з’являлася, я одразу її свідомо придушував – мені що, більше всіх треба? Це їхні проблеми. Навряд чи люди кинуть тварину, за яку заплатили чималу суму … В ту пору я ставився до собак досить байдуже …
Швидко промайнуло спекотне літо, невідворотно насувалася дощова і холодна осінь, а разом з нею – закінчення дачного сезону … Щенятко – незграбний колобок, схожий на плюшевого ведмедика, перетворився в високого здорованя підлітка. Господарі свого домоглися: алабай виріс злим, постійно роздратованим і агресивним. Останній раз я його бачив в кінці жовтня, а коли через місяць приїхав на дачу, з жахом виявив – мої найгірші підозри підтвердилися. В черговий раз, сусіди кинули безпорадну тварину вмирати на дачній ділянці!
За місяць моєї відсутності здоровань перетворився на ходячий скелет, на якому клаптями висіла брудна шкура. Життя в ньому трималося тільки за рахунок харчових відходів, які жбурляли за паркан нечисленні жалісливі дачники. Але пес, що сидів на ланцюгу, не завжди міг дотягнутися до кинутого шматка, що призводило його в гнів і відчай, як ніби люди витончено знущалися над ним – нещасним істотою, яка вмирає з голоду … Миска для води пустувала … Ніхто не наважувався перебратися через паркан, щоб наповнити її водою і поставити під носом у лютого звіра … Пес відчайдушно гавкав, вив, скиглив. Мій відпочинок на дачі перетворився в моральні і фізичні тортури. Нарешті, я більше не зміг терпіти: зварив велику каструлю супу, нарізав ковбасу і відправився в «пащу до звіра» …
Пес зі страшним риком кинувся в мій бік … Я поставив суп на досяжну для собаки відстань і ледве встиг відскочити в сторону. Ароматний запах одразу потягнув зголоднілого дачного в’язня, він жадібно накинувся на їжу, а потім довго, ретельно вилизував каструльку …
Моє повернення через паркан на свою ділянку супроводжувалося його уважним мовчанням …
Вперше за вечір, я не почув виття. Ситий, він спокійно спав всю ніч. На наступний день я знову подолав паркан і нагодував пса. На цей раз, він зустрів мене привітно – помахав хвостом. У понеділок була термінова операція в клініці, але ввечері, попри страшенну втому, повернувся на дачу: там мене чекала нещасна істота, життя якої тепер цілком і повністю залежало тільки від мене.
Чому я взяв на себе відповідальність за нього – не знаю … але я не міг інакше! Кожен день приїжджав, годував, поїв, і … настав день, коли лютий пес дозволив себе погладити! Ласка остаточно підкорила серце собаки. За все восьмимісячне життя, бідного малюка ніхто жодного разу не приголубив! Тоді я і відстебнув карабін з ланцюгом від нашийника, щоб він вільно міг пересуватися по ділянці. Поступово пес настільки звик до мене, що навіть здалеку відчував мою появу в селищі.
Радість виливалася в заливистий гавкіт. Він радісно кидався до мене лапами на груди, цілував в ніс – переді мною з захопленням стрибало і крутило хвостом велике чудо: агресивний, нервовий пес перетворився в веселого, життєрадісного собачого підлітка! Він навіть навчився грати: бігати за кинутою паличкою, в футбол – за м’ячем. Радів яскравому сонцю, чистому снігу, який побачив вперше в житті … І ВІН ПОЛЮБИВ МЕНЕ … ПОВІРИВ, ЩО Я ЙОГО НЕ покину! Мій великий Мишко …
Так минуло два місяці – найщасливіший час в житті бідного пса … Після Нового року довелося виїхати мені у відрядження за кордон … Залишив моєму підопічному їжу, попросив сторожа під час відсутності підгодовувати Михайлика …
Повернувся я через два тижні. Не встиг увійти в квартиру, як пролунав телефонний дзвінок – жіночий голос істерично кричав: «Терміново приїжджайте на дачу! Ваш собака підкопав паркан! Бігає по селищу! Гавкає, на людей кидається! Якщо когось покусає – доведеться відповідати вам! Ми на вас в суд подамо!!!!!!!»
– «Це не моя собака!» – швидко відповів я і кинув трубку … Чому я так вчинив?
– “В мене немає часу, я втомився … у мене завтра складна операція, я втомився … я тільки що повернувся з важкої поїздки, я втомився …« – відмовки крутилися в голові – таким чином, я намагався виправдатися перед самим собою … А вранці не витримав – ще затемна помчав на дачу …
Біля моєї хвіртки в калюжі замерзлої крові лежав мій чотириногий друг. Саме тут наздогнала Михайлика куля, коли в черговий раз, здичавілий від самотності і голоду, бігав, шукав, лякаючи людей, мене – несподівано зниклого улюбленого господаря…
Мертвий, він здавався не таким вже й великим, страшним, безжалісним. Широкий шкіряний ніс і товсті лапи підкреслювали якусь незахищену дитячість і безпорадність незграбного підлітка, в його осклянілих очах застигло здивування: за що з ним так вчинили? Чому двічі зрадили люди, яких він так любив …
Відтоді в мені щось змінилося, надломилося. Перший час навіть пити почав На роботі неприємності почалися, а мене – зрадника, як розкаяного злочинця, мучила совість і переслідували застиглі в здивуванні, очі мого Мишка … З рук валилося все! Приходив додому, годинами тупо дивився в телевізор, навіть не розуміючи, що дивлюся. … та й що там можна побачити? Вбивства, маніяки, садисти, божевільні з бензопилами, вампіри, лихі бандити, лихі поліцейські … – маячня запаленої людської уяви …
Одного разу, крізь дрімоту, бачу: рухаються на екрані гігантські бездушні триноги, хапають людей, кров фонтаном бризкає – транслюють фантастичний фільм “Війна світів” по Уеллсу … Дивлюся на всі неподобства, що бездушні інопланетяни з людьми у фільмі творять і раптом починаю чітко усвідомлювати: весь цей жах – ніщо інше, як неусвідомлене відображення взаємовідносин нас, бездушних людей, з тваринним і рослинним світом нашої планети.
Так Так! Це ми, люди, які називають себе “вінцями творіння”, “людьми, що звучать гордо!” Ведемо багатотисячолітню кровопролитну “Війну світів” з абсолютно безправними, завдяки нам, мешканцями Землі! Щодня, неймовірними способами, безжально знищуємо мільйони живих істот, ловимо, заганяємо їх до концтаборів: притулки, де знищуємо “зайвих”, здираємо шкури з ще живих в звірофермах, піддаємо витонченим тортурам в науково-дослідних центрах, відстрілюємо заради забави і задоволення своїх ницих інстинктів! і свою запаморочливу жорстокість пояснюємо необхідністю життєзабезпечення “вінців” природи!!! А потім весь цей жах в “високохудожніх полотнах” приміряємо на “нещасних” себе – “високорозвинених”, “гуманних”, “творчих”, “невинних” жертв “бридких прибульців”! ..
І хто ж ми на цій землі? Можливо, просто шкідливий вірус, випадково занесений на планету і який нещадно винищує всі її запаси в ім’я невичерпної жадоби наживи? і рушійна сила нашого технічного прогресу всього лише прагнення до створення все більш досконалої зброї масового знищення собі подібних? .. і, чим вище технічний розвиток, тим нижче рівень нашої моралі … Тоді це – глухий кут, прірва, дорога в нікуди … виходить, що ми – хвороба, від якої планета повинна дуже скоро позбутися – просто струсити людей, як набридливих бліх …
Або ми задумані творцем як істоти вищого ступеня еволюції? Але, істоти, поки ще, заблудлі, неусвідомлено своє високе призначення земних всемогутніх богів – зберігачів і пастирів всього сущого на Землі?
І скільки ще часу має пройти, щоб людина, нарешті, зрозуміла це своє справжнє значення? Скільки доріг повинна пройти людина, щоб стати ЛЮДИНОЮ? Щоб на планеті запанували ІСТИННА ГУМАННІСТЬ: всеосяжне милосердя, доброта, любов – те, що дійсно зробить світ щасливим для всіх?
Олександр закурив, потім продовжив: “… так я і став волонтером, щоб для початку спокутувати свою людську провину … і, в першу чергу, перед занапащеною душею нещасного мого Мишка …”.
Уже прощаючись зі мною, додав, посміхнувшись: «Забираю завтра цього інваліда з притулку, будемо разом жити у мене на дачі!».
Ви згодні з тим, що люди інколи бувають надто жорстокі та безсердечні?
