Нещодавно мене спитали, чи не страшно мені гріх на душу брати, адже я так з мачухою повелася. А я спокійно відповіла, що зовсім ні. Та й чи гріх це? Скоріше бумеранг?
Мій тато був жахливою людиною. Ще до весілля зраджувати почав. А мамі завжди казав, що це нормально, бо така природа чоловіка, він має бути полігамним. Мені здається, що ненька навіть в це вірила, адже очі на всі витівки закривала. Доки він не перетнув межу.
Коли мені було 9 років батько привів в наш дім якусь дівку і заявив:
– Люда житиме з нами?
– Де? – спитала мама.
– У нас в квартирі. Ми займемо одну кімнату. З тобою я розлучусь, але вас не виганяю, я ж нормальний. Зрозумій, так склалося, я просто покохав іншу.
Мама мовчала, та в її очах бриніли сльози. Вона не мала, куди йти. Адже її батьки жили далеко в селі. Там для виховання дитини жодних умов. Тож вона змирилася. Ми жили, спостерігаючи за коханням тата. Уявіть, яке це приниження. Усі сусіди, знайомі і не знайомі пліткували. Місто в нас мале. В школі з мене знущалися через все це
Матуся дуже змарніла через всю цю ситуацію, почала хворіти. А тоді вона зробила те, що мала. Коли мені виповнилось 13 років вона вирішила зі мною серйозно поговорити:
– Дивись, ми маємо дещо вирішити. Ти вже доросла дівчина і все розумієш. Ми маємо два варіанти: Аби живемо далі так, або я залишу тебе тут саму і поїду на заробітки. За два роки я повернусь і куплю нам квартиру. Тоді ми назавжди покинемо цей жахливий дім.
– Мамо, звісно їдь! Я впораюсь! Це ж не так довго.
Ненька поїхала. А мачуха вирішила, що тепер має повне право з мене знущатися. Вона увесь час казала, що я нікому не потрібна, і що ненька не повернеться.
Та мама приїхала, купила двокімнатну квартиру і ми назавжди попрощалися з батьком і його Людою!
Це був найщасливіший період нашого життя. Та не довго ми ним насолоджувались. Минуло шість років і мама важко захворіла, колишні проблеми та стреси врешті вилізли боком. Вона згоріла за два роки. А я залишилась сама в квартирі, про яку вона так довго мріяла.
Звісно, згодом мені вдалося пережити це горе. З’явився чоловік, діти. Та я ніколи не могла пробачити батькові. Рік тому він мені зателефонував.
– Я скоро помру. Можна з тобою поговорити? Бог мені більше дітей не дав, ти одна.
– Ти навіть розмов не заслуговуєш.
Я не хотіла його бачити та чути. За місяць мені зателефонували й повідомили, що тата не стало. На похорон я не пішла принципово. А тоді пролунав дзвінок, це був юрист:
– Батько на вас заповіт написав, та він хотів, щоб Людмила мала змогу жити там до кінця життя.
– Ні, цього не буде! Якщо він залишив житло мені – то я його продам.
Я приїхала на квартиру, а Люда почала мене благати в сльозах.
– Ну, куди ж я піду? В мене нікого нема і я вже не молода!
– Та хоч на вокзалі живи – байдуже! Як не забереш речі, викину все!
Навіть краплі жалості в мене до цієї людини немає. Квартиру я вже виставила на продаж. Залишати її не хочу, надто багато горя в її стінах було. Як гадаєте, чи можливо пробачити таким людям, як мій тато і мачуха? Чи правильно я зробила?
