Історія однієї жінки, що змусить замислитися: чому ж у сучасному світі чоловіки перестали робити хороші та гідні поваги вчинки?
Повертаюся якось додому. Надворі ніч. Темінь безпросвітна, тільки поодинокі ліхтарі раз у раз освітлюють мені шлях. Перед цим заходила у супермаркет. Нічого особливого не купувала, а руки від важких сумок аж землею тягнуться.
Раптом бачу, що хтось машину припаркувати намагається.
Усе це так незграбно: туди-сюди, туди-сюди, туди-сюди. Ну ніяк не припаркує авто на стоянці, а інших місць поблизу і немає.
Я і сама маю машину та й стаж водіння хороший. Але сьогодні не було ні сил, ні настрою комусь допомагати. Та й поспішаю додому – справ ще море.
А машина знову вперед-назад, вперед-назад і так уже кілька хвилин.
Проходжу повз. Підступаю ближче. Бачу в салоні дівчину. Все ясно.
– Лівіше вивертай! Вивертай, кажу! – намагаюся помогти порадою.
На мене ніхто не реагує.
Ну і гаразд. Це не мої проблеми. Треба йти додому. Мені час додому.
Раптом чую сміх. Повертаю голову і помічаю неподалік ще одне авто. Біля нього стоять троє мужланів і знімають на відео, як дівчина криво паркується.
Мене охопила лють. Водити ж уміють, то чому тоді не підійдуть і не допоможуть? Зате насміхатися всі готові!
Я різко змінюю траєкторію руху. Повертаюся до бідолахи.Стукаю по капоту. Із салону виходить ще геть зелене дівча. Трясеться. Ледь не плачу.
– Давай поможу. Сумки тільки потримай.- кажу їй.
– Я більше не можу з цією машиною. Це мені тато дав, щоб я їздити вчилася. Казав, якщо з цією впораюся, то й на інших з легкістю їздити буду.
– Нічого, зараз все розрулимо.
Сідаю за кермо. Оглядаю салон. У ніс одразу вдаряє запах дешевого ароматизатора.
Механіка. Я після ледь не цілого десятка років їзди на автоматі трохи гублюся. Ну нічого, якось розберуся.
Починаю заводити двигун. Беруся за все дуже різко та наполегливо, тому спочатку машину аж добряче стряхнуло. Почула, як чоловіки позаду знову розреготалися. Ух, я їм покажу.
За три маневри паркую авто ідеально рівно.
Все, впоралася.
Місця і справді було дуже мало. Завдання не з простих. Точно не для юних і недосвічених водіїв.
Обережно відчиняю дверцята, що не подряпати дорогу машину збоку.
Власниця машини одразу ж кидається в обійми. Дякує. Перепрошує.
Я відмахуюсь. Кажу, що немає за що дякувати. Посміхаюся їй. Беру сумки і вирушаю додому.
Сама ж і досі прислухаюся до насмішок чолов’яг. Вони мене сильно виводять із себе.
Проходити довелося повз тих нахаб. Вони продовжують насміхатися і обговорювати ситуацію.
Не витримую і повертаюся до них.
Придивляюся.
Бачу знайомі обличчя.
Один із них мій сусід. Олексій.
Він з дванадцятого поверху. Здається, йому тільки 24 виповнилося, а проблем він собі нажив на цілу сотню.
Він ж місцевий красунчик. За ним стільки дівчат бігає, піднімаючи його самооцінку. Але всі чомусь мовчать про те, що ті дівчата – всього лише учениці старших класів. І буває, гормони вирують у них настільки, що з дахів через таку нерозділену любов знімати треба.
З Олексієм не один раз уже розмовляв дільничний. Пояснював, що з дівчатками так поводитися не можна. Вони, мовляв, творіння тендітні та чуттєві. Не туди натиснеш і все, занадто до серця сприймуть.
Тоді показував на коробку із написом “обережно крихке” і додавав:
– Так і з жінками.
Коротше Льоха ще той місцевий казанова. За версією учениць міської школи та його власною. Напевне й сам спокійно повз дзеркало пройти не може, щоб тільки не помилуватися своїм “смазливим” личком.
Того вечора біля нього стояло ще двоє таких же непосид.
Ставлю сумки. Стискаю кулаки і піджимаю губи.
Підходжу до тієї компанії.
– Побачили щось смішне?Чи з тобою, Олексію, поговорити треба? Мало тобі розмов з дільничним? Тобі від імені всіх жінок розказати, що таке любов та повага? Любов, повір, далеко не тільки біологічні процеси. А чоловік – це не те, що в штанах чи на словах. Це не твоя модна стрижка, не кросівки з підробленим брендом, не дорогий телефон і вміння понасміхатися. Чоловік – це щось значно більше. Чоловік – це вчинки.
А ти що? Бачиш разом зі своїми друзями, що дівчина припаркувати не може і насміхаєшся, так? На телефон знімаєте. Вважаєш це гідним вчинком? Так візьми і припаркуй те авто. І що, що воно не твоє? Йдеться про допомогу. Бути справжнім чоловіком – це не тільки понтуватися перед друзями. Повагу ще заслужити треба.
Допомога та турбота – ось, чого дівчата від тебе чекають. А не обіцянки про золоті гори, а тоді розбите серце.
Прийти на допомогу, коли тебе не просять – ось, що таке талант. Та дівчинка в авто ще взагалі зелена. Припаркуй їй авто, проведи додому, бо пізно. Поможи комусь донести сумки. Переведи через дорогу. Поможи підняти коляску. Зроби хоч щось, не очікуючи прохань та подяк. Ти ж сильний. Ти ж захисник. Ти ж мужчина.
Це я тобі кажу від імені всіх дівчат, яких ти використав. Повір, у вкрученій тобою лампочці було б більше романтики та любові, аніж у постійних марних обіцянках.
Зверни нарешті увагу на себе. І почни спілкуватися з однолітками, а не ламати життя юним дівчаткам, у яких ще все попереду.
Олексію, запам’ятай, якщо ти не чоловік у спальні, то це не проблема. Це лікується. Але, якщо ти не чоловік за межами спальні, то у тебе серйозні проблеми.
Може, з роками ти й сам це все збагнеш. А поки що ти просто дитя, яке намагається заробити авторитет. Та ще перед ким? Перед такими ж, як і ти?
А тепер побіжи, залий відзняте відео на YouTube і перекидай усім своїм дружкам. Нехай вони понасміхаються над бідною дівчиною, яка не змогла припаркувати авто.
Такими ти уявляєш героїв?
Втім, я так не думаю. У жінок трохи інші поняття.- я нарешті закінчую свою промову, беру сумки і просто йду геть.
Не знаю, чи вдалося хоч якось достукатися до Льохи. Але все ж… Я зробила все, що було у моїх силах. І гадаю, що вчинила цілком правильно. А висновки робити вже йому.
А що ви думаєте про Олексія та його друзів?
Чи вважаєте, що ідеал чоловіка – це сила, мужність, відважність та захист?
