Іра тільки повернулась з роботи, та не встигла переступити поріг, як загорланить на весь голос:
– Що це за запах? – глянула на чоловіка, – а ти чого розсівся? Йди відчиняй вікна, а двері до маминої кімнати закрий негайно!
Ігор не зрозумів, що сталося, але зробив усе, як наказали. Відколи його мама приїхала до них, то щодня якісь крики. Сусіди вже оминають їх стороною, коли десь побачать. Та Іра до свекрухи не грубить, в лице посміхається, а коли тієї нема починає виставу.
Недавно їй стало погано. Ходила по квартирі сама не своя, корчилася, стогнала, що більше не може терпіти. Це було якраз після вечері, яку готувала Валентина Петрівна. І так щодня з’являлися якість причини для невдоволення. Крапля за краплею і чаша мало не перехилялася.
Валентина Петрівна вийшла заміж тридцять років тому. Сама жила у квартирі у столиці, але потім переїхала до чоловіка у будинок за містом. Там у них народився і виріс син. А коли в Ігоря настав час будувати свою сім’ю, то він якраз оселився з невісткою на маминій квартирі. Та на старості років шлюб Валентини дав тріщину. Чоловік заявив, що переїжджає жити до своєї дочки від першого шлюбу.
– Ти прости мене, я буду доживати у неї. Я б тобі віддав частину будинку, але не можу. Ми ж не розписалися тоді, а він належить моїй дочці. Хочу подякувати за прожиті роки, ну бувай!
Так жінка повернулася до свого сина. Він зрадів новині, бо вони мали теплі дружні відносини ще з дитинства.
Та в очах невістки не було ні краплини радості. Вона кипіла на кожному кроці. То у раковині ложка, то ніж. А вона в істерику, що не можна було одразу це помити, чому вона з роботи втомлена має цим займатися і як заплаче.
Ігор став думати як їм жити далі. Відкрив шафу і почав збирати речі. Дружина помітила це і занервувала:
– Ти куди?
– Не “ти”, а “ми”. Збирайся, деякий час поживемо в Ореста в будинку, поки він у відрядженні. А потім будемо винаймати житло.
– Ти що, навіщо нам переїжджати, це ж наш дім?
– Не наш, моєї матері, забула? Ми тут лише з її волі безплатно жили, пора шукати щось інше, раз вам так важко разом. І давай, поквапся. Я вже викликав вантажників, ми маємо тільки 2 години на все. А і треба ще прибрати після себе.
Коли мати почула план сина, то не змовчала.
– Сину, ну чого вам переїжджати? Я ж ніби не заважала вам сильно. Не їдьте.
– Все добре! Я бачу, що моїй господині потрібен власний простір, то вирішив його їй дати. А ти не хвилюйся, ми будемо приїжджати до тебе! Люблю тебе!
Чи правильно поводилася невістка? І чи Ігор не поспішив з рішенням?
