Досі пам’ятаю свою стареньку бабусю. Її вже давно нема на цьому світі. Сумую за нею, чесно.
Щовихідних приїжджав у село. У бабусі Ніни було велике господарство. На подвір’ї гуляло з десяток качок та курей, на полі випасалися корова та кози. Пес Бровко завжди мене привітно зустрічав та махав хвостиком. У стайні гонорово рохкали свині. Любив гратися з маленькими кроликами. Вони так кумедно щипали конюшину в саду.
Однак, улюбленцем у бабусі був рудий кіт Мурчик. Адже яка ти господиня, якщо не маєш великого, товстого кота, який щодня ніжиться на сонечку, а ввечері приходить та ласує сметанкою з молочком. Бабуся завжди так ніжно підіймала Мурчика на руки та промовляла, що то її помічник – усіх мишей в сараї зловив.
Я тоді, здається, ще у школі навчався. Нарешті настали довгоочікувані літні канікули та я одразу поїхав до бабусі. Адже там є ліс, озеро, друзі. Але старенька навіть не обійняла мене.
– У нас в селі хтось птицю краде. Ой леле, не може дорахуватися двох курочок. А вони так добре неслися, – бідкалася бабця.
Дійсно, ледь не у кожного сусіда не вистачало декількох молодих каченят чи курочок. Та всі косо почали дивитися на Мурчика.
– Агов, Петрівно, то це твій кіт у нас птицю краде. Ти тільки глянь, який товстий, – дорікала сусідка Марія.
Тоді моя бабуся навіть у магазин не могла спокійно вийти – з нею лаялися через Мурчика. Мені було шкода котика. Я ж знаю, що він і мухи не образить, завжди приходив до мене у кімнату, скручувався калачиком та голосно муркотів.
– Васю, будь ласка, ти краще відвези Мурчика до своєї сестри в місто. Йому там буде краще. Боюся, щоб сусідські розбишаки над котиком самосуд не влаштували, – тихо говорила бабуся.
Я тоді так плакав, благав не віддавати Мурчика. Але дідо мене не послухав. Тітка Ольга жила у місті, десь 30 хвилин їхати. Дідо Вася завів стару Волгу, запхав кота до коробки та поїхав геть. Тільки рудий пухнастий хвіст визирав до вікна.
Здається, що тоді всі сусіди видихнули з полегшенням. Однак, вже наступного дня наша сусідка, пані Марія, бідкалася – у неї зникла молода курочка. Але хто це міг бути, якщо наш Мурчик вже у новій родині живе?
Я так сумував за котиком. Навіть з друзями на річку не їздив, тільки щодня сидів вдома та читав книгу. А ще гортав фотографії, де я такий маленький тримаю на руках котика. Мурчик ще тоді поміщався у долоню.
– Ой, леле. Онучку, хутчіше біжи сюди! – гукала з двору бабуся. Я тоді аж перелякався – невже з нею трапилося щось погане?
На подвір’ї гонорово сидів наш Мурчик та облизувався. Такий брудний, у пилюці, де-не-де ранки. Я підняв кота на руки та почав сильно обіймати, а він у відповідь голосно муркотів.
Тоді ми залишили кота в селі та дали йому аж подвійну порцію домашньої сметанки. І як він тільки знайшов дорогу додому?
Нашим з бабусею радощам не було меж. Але згодом Мурчик знову зник. Я вже боявся, що це сусідка пані Марія над ним розправу вчинила. Ми тоді з друзями всюди котика шукали, навіть до лісу поїхали. Та коли вже стемніло, то все одно ходили з ліхтариками у полі та гукали Мурчика – марно.
Але наступного ранку на мене чекав справжній сюрприз. Мурчик прийшов додому. Але не сам. У зубах він тримав вже неживого тхора. Виявилося, що це саме він викрадав птицю у сусідів.
Я перев’язав Мурчикові лапку, адже, здається, що він поранився під час битви зі своїм запеклим ворогом. Відтоді всі наші сусіди дякували котику, що врятував господарство від такого злодія.
А ви вірите, що наші тварини відчувають небезпеку та завжди будуть нас оберігати?
