Село Сеньківка розташоване на місці перетину кордону між Україною, Росією та Білоруссю. Колись тут проводили фестивалі, які відзначали дружбу між трьома країнами, тепер же це – лінія фронту, і жителі села розповідають історії сімей, розділених війною, які живуть у страху.
Російські війська вийшли з півночі України на початку квітня, але мінометні та гранатометні обстріли Сеньківки тривають. До вторгнення у ній проживало трохи більше 200 людей. Зараз лишилися лише кілька.
Будинок Ніни Маленок розташований на узбіччі дороги, якою йшли російські війська, коли починали вторгнення в Україну – на шляху до Чернігова та Києва.
На подвір’ї будинку стирчить хвіст ракети, випущеної вранці 24 лютого – день початку війни.
“Я чула, як вона приземлилася на моєму подвір’ї. Всюди вогонь і дим. У мене згасло світло. Я зіскочила з ліжка і вибігла з дому”, – розповіла Ніна.
Наступними днями, ховаючись у підвалі, вона чула, як над головою літали літаки, їхала важка техніка та лунали вибухи.
8 березня російські тележурналісти прийшли до неї додому в супроводі російських солдатів.
“Тут знімали все, і снаряди, і все. Мені сказали, що Україна атакує сама. Потім вони відправили номери на ракеті комусь у Росію, і одразу отримали відповідь, що це їхня”, – каже жінка.
Багато таких ракет розкидано по всьому селу. Експерти, які бачили зображення ракет, сказали, що вони могли нести касетні бомби, заборонені в інших частинах світу через руйнування, які вони спричиняють.
Навіть після виходу російських військ Ніна не почувається в безпеці.
“Страшно так жити, але я звикла до своєї хати, куди піду? Чую обстріли. Можу показати зі свого двору російський блокпост”, – каже вона.
Її будинок, як і інші в селі, видно з Росії. Їхні війська бачать, по чому стріляють.
Лідія Білоусова вже вдруге в житті бачить танки біля свого порогу.
Вона народилась у 1930 році й добре пам’ятає Другу світову війну та німецьких солдатів, які приходили до їхнього села.
“Наші солдати, що відступали, попередили нас, що вони прийдуть. Тож ми ховалися в окопах із сухим хлібом у мішечках. На світанку вони були на наших вулицях зі своїми кіньми та технікою, перетинали наші сади з автоматами. Але не було масових обстрілів, як зараз, – згадує вона. – Тоді я могла втекти. Тепер я стара. Більше не можу”.
“У війні немає нічого хорошого, – сказала Лідія. – Що нам лишилося після останньої війни [Другої світової]?”
Обстріли її лякають, але вона не хоче залишати дім, у якому прожила більшу частину свого життя.
Родичі та друзі по різні боки кордону тепер розділені – як ментально, так і фізично. Після 2014 року перетинати кордон людям з усіх боків стало важче. Тепер це неможливо.
У Росії проживають два брати Михайла Дудка, сестра, племінники та племінниці. З сім’єю він не зустрічався багато років. Тепер він не може їх зрозуміти.
“Мені сестра розповіла, що війну розпочали ми. Але у нас не було такого наміру. Це Росія вторглася до нас. Я хочу, щоб моя родина думала головою, дивилася на ситуацію самостійно”, – каже він.
Ніна Маленок розповіла, що перестала спілкуватися зі своїм братом, який живе в Білорусі.
“Він каже, що на вас напала Америка, а ви звинувачуєте Росію. Він всього за п’ять кілометрів від кордону, і він не вірить, що відбувається насправді, – сказала вона. – Через це я хочу викреслити його зі свого життя”.
Джерело: https://www.bbc.com/
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Поділіться з друзями
