Коли ми з Іваном одружилися, то вирішили, що житимемо у його мами. До батьківського дому чоловіка я не рвалася, але й перечити не стала. Свекруха, як і годиться, одразу ж почала мені дорікати. Для неї я завжди була поганою, за що б не бралася. Вона навіть стверджувала, що прийшла я на все готове без гроша у кишені. Хоча мої батьки все ж наскладали мені хороше придане. Згодом таке життя стало нестерпним. Я попросила Івана орендувати власну квартиру.
– А ще що задумаєш? Захотіла сина із матір’ю посварити? Хитра яка!- кричала мені у спину свекруха, як тільки дізналася про мої плани.
Взагалі до міста, де я живу зараз, мені довелося переїхати ще в юності. Я потрапила сюди на навчання. Якось із подругами гуляла в парку, де й зустріла свого майбутнього чоловіка.
Іван мені сподобався з першого погляду. Я, не буду лукавити, теж припала йому до душі. Ми позустрічалися деякий час і вирішили одружитися.
Після весілля суджений запропонував мені поселитися у його батьківському домі. І я собі ж на біду погодилася.
Коханий жив із мамою у двокімнатній квартирі. Жінка одразу мене не злюбила і я прекрасно це знала. Але вірила, що з часом ми зживемося. Вірила, що онуки розтоплять крижане серце свекрухи,бо Іван був її єдиним сином.
Спочатку почалися звинувачення, що я прийшла на все готове. Мовляв, і дах над головою дали, і годують даром. Але миритися з такими словами мені було важко. По-перше, молоду сім’ю всім необхідним забезпечували мої батьки. Навіть меблі у квартиру свекрухи купували. Але жінка цього ніби не помічала. По-друге, я і справді дуже довго старалася робити все якнайкраще, аби тільки догодити новій матері.
Мені доводилося готувати окремо для свого чоловіка, щодня прибирати весь будинок, постійно стежити за пранням… Я навіть взуття для Івана прала та сушила власноруч. Тож старалася бути якнайкращою дружиною і невісткою.
Але всі старання були марними.
Одного дня мені це допекло так, що я запропонувала чоловікові орендувати власне житло. Хоча б одну кімнатку, щоб тільки своя була.
Але коханий був категорично проти. Він відкидав усі мої пропозиції та ідеї. І до змін його не спонукала навіть моя вагітність. А мене це дуже лякало. Я була у постійному стресі, тому це могло відбитися і на народженні малюка.
А коли про мої наполеонівські плани дізналася ще й свекруха, то мені стало геть кепсько. Вона постійно кричала, що це я так хочу сина від неї забрати. Залишити його без матері. Розсварити сім’ю. А дитиною бажаю прив’язати до себе чоловіка.
Того дня я не втрималася. Сил терпіти більше не було. Якщо свекруха може говорити все, що думає, то і я вирішила висловити власну думку. Розказала їй все: і про втому, і про нерви, і про дитя, за яке та переживала.
Іван став на сторону матері. Вони обоє звинувачували мене у всіх смертних гріхах, а коли жінці ще й погано стало, то мій чоловік сказав забиратися якнайдалі від їхньої квартири. Тоді викликав швидку і справді виставив вагітну мене за двері.
Я забрала речі і повернулася до матері.
Далі життя було важким. Але й слів не вистачить, щоб усе це описати. На щастя, згодом я народила здорового синочка. І тільки тоді до мене нарешті подзвонив його батько.
Іван дізнався про немовля від моєї мами, хоча я забороняла їй з ним спілкуватися.
Чоловік вітав із народженням первістка, але сказав, що ми зможемо все налагодити, коли я перепрошу за все у свекрухи. Мовляв, я сама вчинила сварку і була винна у конфлікту. Тож без материного пробачення наша сім’я не відновиться.
Зараз моєму синові вже п’ять років. Іван його так жодного разу і не бачив. Тільки аліменти платить. Здається, одружився вдруге.
Чи жалію я про все це? Напевне, тільки про те, що не пішла від них швидша, а продовжувала прогинатися під свекруху.
Зараз у мене все гаразд. І замість того, щоб бути нещасною дружиною та невісткою, я – цілком щаслива мама.
Чи чули Ви про хороші взаємини свекрухи з невісткою?
А самі як спілкуєтеся зі своєю невісткою/свекрухою?
