– Доброго дня? Це бюро знахідок? – запитав хлопчик.
– Так! А що ти загубив?
– Я, загубив свою маму! Її не приводили до вас?
– Можеш про неї розказати?
– Вона дуже гарна, а ще у неї є кіт.
– На днях до нас потрапила одна жінка. Може це вона. А де ти зараз знаходишся?
– В дитячому будинку № 4.
– Гаразд, тоді ми направляємо її до тебе.
Невдовзі в кімнату зайшла жінка, а на руках тримала великого рудого кота.
– Мамо! – несамовитим голосом крикнув хлопчик і одразу побіг їй на зустріч. Він міцно її обійняв та не хотів більше відпускати.
– Мама!
Несподівано Андрійко проснувся.
Цей сон Андрію снився досить часто. Він ще раз глянув на фотографію жінки. Даний знімок він випадково знайшов на вулиці. Він щиро вірив, що це його мама.
Зранку Марія Ігорівна, завідуюча дитячого будинку, здійснювала свій щоденний обхід. Несподівано біля ліжечка Андрія вона натрапила на фотографію, яку хлопчик випустив зі своїх рук, як тільки заснув. Марія Ігорівна запиталася у хлопчика:
– Звідки у тебе ця фотографія взялася?
– Я у дворі його підібрав.
– А це хто?
– Моя мама, – відповів хлопчик.
Марія Ігорівна одразу впізнала цю жінку. Вона навідувалася в дитячий будинок разом з волонтерами, можливо тоді й загубила цю фотографію. Жінка стільки доклала зусиль, щоб їй дали дозвіл на усиновлення дитини. Але ніяк не могла його отримати, оскільки у неї не було чоловіка.
– Так це ж все змінює…
Марія Ігорівна повернулася у свій кабінет, а вже через декілька години хтось постукав у її двері.
– Марина Ігорівна, можна? – молода жінка зайшла в кабінет
– Катю, я на вас чекала, проходьте та сідайте.
Жінка зайшла в кабінет і поклала на стіл величезну папку з документами.
– Подивіться, будь ласка, я вже все зібрала.
– Катрусю, я повинна вас запитати. Це звичайна формальність. Ви освідомлюєте те, що берете повну відповідальність за усиновлену дитину?
– Я все розумію, – тихо промовила Катерина. – Знаєте, у мене інколи складається відчуття, ніби мене хтось шукає та кличе до себе.
– Дуже добре, коли будете вибирати малюка?
– Я не збираюся нікого вибирати. Усиновлю того, кого віддасте.
Марину Ігорівну злегка спантеличив її відповідь.
– Ви зрозумійте мене, я хочу, щоб все було по-справжньому, адже майбутні мами не вибирають собі дитину.
– Катрусю, я ніколи не стикалася з таким усиновлювачем. Але я вже знаю, для кого ти станеш мамою. Його звати Андрій, йому 5 років. Якщо ти зараз маєш час, то можеш з ним познайомитися.
– Так, я найбільше на світі хочу познайомиться зі своїм синочком.
Марія Ігорівна невдовзі привела до себе в кабінет маленького хлопчика.
– Андрію, познайомся… – сказала завідуюча
– Мамо! – зі всіх сил крикнув хлопчик.
Катя обіймала хлопчика і тихо шепотіла йому на вушко:
– Хлопчику мій, ми тепер завжди будемо разом з тобою.
– Можна, я його сьогодні заберу? – запитала Катя.
– Так! – відповіла завідуюча, – Тільки прийди до мене ще в понеділок, щоб оформити всі документи як слід.
Вона повернулася до хлопчика і сказала:
– Не забувай про нас, навідуйся час від часу.
Через пів години мама та синочок йшли вулицею, а під ногами лежало жовте листя.
Марина Ігорівна подивилася їм у слід, а потім набрала якийсь номер телефону:
– Доброго дня, я зателефонувала в Небесну Канцелярію? Я хочу залишити у вас заявку. Клієнта звати Катя. Вона власниця доброго та щирого серця. Надішліть їй в допомогу щастя, удачу, а ще взаємну любов! А ще, нехай вона ніколи не знає біди! Буду вам дуже вдячна за таку послугу. Вона підійшла ще раз до вікна і розправила свої величезні крила…
А ви вірите в чудо?
