Подія відбувалася на початку осені. Якось увечері раптом виявилося, що кількість сміття на квадратний метр кухні перевищує всі норми припустимої концентрації. Довелося, по-швидкому, набити пакет і нести його на смітник.
Стою біля контейнера, пхаю свою лепту в його переповнене черево, і чую за спиною чиєсь тяжке дихання. Ну ось, думаю, безхатченки завітали. Напевно вирішили провести ревізію нових надходжень на предмет можливої закуски.
Повертаю голову з наміром спростити їм завдання і пояснити, що і де шукати, і натикаюся на два жовтих ліхтарики, майже на рівні мого обличчя. За спиною стояв здоровенний мармуровий дог! Сухорлявий, на довгих лапах і весь якийсь довгий, з високо піднятою головою. Мені він чимось нагадав Гафта.
Спочатку мені різко захотілося втекти. Дог, відчувши мій переляк, зробив пару кроків назад. Потім, з якимось вродженим аристократизмом, трохи схилив голову. Словами його жест читався як щось на кшталт: «Вибачте, леді! Я, здається, Вас налякав?» Здавалося, якби у нього був капелюх – він би точно його зняв в легкому поклоні.
Боятися я майже перестала – аж надто інтелігентно поводився мій випадковий візаві. Але звідки такий породистий суб’єкт на смітнику? Безрідні дворяни, які масово забуваються після осені дачниками, це звичайна справа. Але такий екземпляр – це ж член сім’ї! І таке скрутне становище могло означати тільки те, що в родині сталася якась надзвичайна ситуація. .
Дог терпляче чекав, поки я відійду, потім неквапливо підійшов і почав обнюхувати пакети. Нічого собачого там не було, і він, важко зітхнувши, ще раз низько мені поклонився і неспішно зник у сутінках.
На наступний день я спеціально пішла до смітника ввечері. Прихопила пару сосисок і серветку – не могла ж я принизити аристократа їжею з землі. На звук моїх кроків Дог виплив звідкись із-за контейнера. Сосиски зникли в ту ж мить, як опустилися на серветку. Дог винувато подивився на мене, немов вибачаючись за погані манери. Типу, при інших обставинах я б ніколи не дозволив собі без приборів, але … Обтягнуті ребра пояснювали ситуацію досить красномовно.
Кілька днів тривали наші зустрічі біля смітника. Кожен раз мої частування приймалися без суєти і з легким кивком подяки. Потім дог зник. Сподіваюся, знайшлися господарі, і його життя повернулося у звичне русло.
Напевно, я потім його забуду. Але його науку не забуду точно. Порода – вона не тільки висотою шерсті або формою морди визначається. Порода – вона в умінні зберігати гідність, на який б смітник НЕ занесло тебе життя.
Як би ви вчинили на місці цієї дівчини? Теж би годували собаку чи не звертали б на неї уваги?
