– Кімната, в якій ми тулилися з чоловіком, більше нагадує маленьку і тісну комірчину. Тут всього 8 квадратних метрів – скаржиться 34-річна Світлана. За все своє життя мені не доводилося проживати в таких умовах. Я колись і сама орендувала невелику квартиру. Але, там умови були набагато кращі. Коли я вийшла заміж, чоловік сказав, що поживемо поки у батьків. Але не більше як рік. Проти жили ми у них цілих 5 років.
Зі своїм чоловіком Михайлом ми спілкувалися ще задовго до початку відносин. Я працювала в бухгалтерії.
Досить непогано заробляла. Не бракувало й на життя, і на квартиру орендовану. Торговим представникам, ким власне і працював Михайло, платили менше. При цьому, він любив ще й похвалитися.
– Я працюю, тільки тоді, коли захочу. З грошима у мене проблем ну буде. Квартиру свою здаю. Гроші щомісяця капають. Так що, ніяких звільнень я не боюся.
Коли ми стали парою, я з’ясувала, що житло дісталося Михайлу в спадок від бабусі. І він дійсно здає свою квартиру в оренду. Міша єдина дитина в сім’ї. І батьки його також далеко не бідні люди. До пенсії встигли накопичити.
І зараз не бідували.
Наші відносини з Мішею тривали понад два роки. Але, до певного моменту, коли справа доходила до спільного проживання. Коли я намагалася почати розмову про це, він весь час виправдовувався.
– Ну, орендувати житло, для нас не варіант. Сьогодні ти заробляєш, і маєш кошти на оплату оренди. А завтра тебе звільнили. Адже, буває так.
Але, одного разу, він все-таки наважився.
– Ну, давай, перебирайся жити в мою кімнату. У тісноті, так би мовити, але в любові.
Напевно, не хотів Міша втрачати дохід з оренди житла.
Мене не влаштовував такий порядок речей. І тоді я не прийняла його пропозицію. Але, одного разу він запропонував мені стати його дружиною. Я погодилась. І мені довелося піти на такий крок.
Міша сказав, що так буде краще. Адже і своя кімнатка буде, і гроші за оренду квартири щомісяця отримувати будуть.
Стали ми жити у двокімнатній квартирі. Велику кімнату займали його батьки. А в меншу кімнатку вже заселилися ми. Якщо одній людині в цій кімнаті було б відносно комфортно. То для двох людей вона була явно маленькою. Меблі та побутова техніка займала практично весь простір. Розвернутися не було де.
Але, це ще не найстрашніше. Мені було не комфортно в його родині. Свекруха постійно мені чимось докоряла. Все їй не подобалося. То я продукти неправильно в холодильнику розкладу, то приготую не так. То з прибиранням не справляюся.
Я сильно втомлювалася. Не так фізично, як від постійного тиску з боку свекрухи. Але, при цьому, я намагалася тримати себе в руках. Не грубіянила, була люб’язною. Допомагала в міру своїх сил і часу. Міша якось самоусунувся від усього цього.
Мовляв, що хочеш, те й роби. Сама розберешся.
Коштів від оренди квартири я не бачила. Поняття не маю, куди він їх витрачав.
Жили ми в такий спосіб до тих пір, поки я не завагітніла. Тут чаша мого терпіння переповнилася. Я сказала Міші, що не зможу в такій атмосфері нормально виносити дитину. До того ж мати Михайла вже і сама говорила. Що, мовляв, у Михайла є своє житло. Досить жити в невеликій кімнаті.
Пора б уже й у свою квартиру перебиратися. Очевидно, що Михайло не дуже-то хотів змінювати звичний спосіб життя. Його все влаштовувало. Але, моя вагітність змусила його піти на такий крок.
І після п’яти років в комірчині ми переїхали в його житло.
Зараз там і живемо. У мене народився син. Назвали Микитою. Я зараз в декретній відпустці. А чоловік заробляє. Тепер він і сам радий, що наважився на такий крок. Каже, треба було раніше це зробити.
Мовляв, пізно він подорослішав і наважився самостійне життя почати. Але краще пізно, ніж ніколи.
Як ви вважаєте, чому чоловік так довго зволікав з переїздом у власну квартиру?
