Кірі Іванівні було досить важко звикнути до нового місця проживання. Колись вона була головним інженером на заводі, виховала трьох дітей, а тепер опинилася в будинку для пристарілих.
Колись у неї було досить насичене життя. Кіра завжди викладалася на повну: встигала вести господарство, працювати та приділяти час своїм двом донечкам і сину.
Але напевно, Кіра щось упустила в вихованні своїх дітей, хоч завжди їм повторювала, що потрібно любити та цінувати своїх ближніх.
Наступив той момент, коли Кіра просто виявилася обузою для своїх дітей. Син не приїжджав до неї вже цілих двадцять років, Михайло як поїхав за кордон працювати, так і залишився там жити. Бувало, що раз на рік пришле матері відкриту і на цьому все закінчувалося. Донечки були тут, але у кожної була власна сім’я, їм було вже не до матері.
Жінка сумним поглядом дивилася у вікно і плакала. На вулиці падав сніг, а за високим парканом продовжувалося життя.
Залишилося декілька днів до Нового року. Люди спішили придбати ялинки та подарунки. Кіра на секунду закрила очі і почала пригадувати, як колись чекала на це свято не менше своїх дітей.
Адже в цей день у неї було день народження. До них приходило завжди багато гостей, з кімнати доносився сміх. А зараз вона самотньо сиділа в маленькій сірій кімнаті, навіть її сусідка Анна Василівна кудись з самого ранку пішла.
Раптово, в двері постукали.
– Можете заходити – крикнула жінка.
До кімнати зайшли кілька бабусь, на чолі з Анною Василівною.
– Вітаємо тебе з Днем народження! – промовила одна бабуся і простягнула іменинниці в’язані шкарпетки.
– Я навіть не очікувала на такий сюрприз – дякую вам! – Аню, ти б хоч попередила мене!
– Ми хотіли, щоб це було несподівано – промовила Анна Василівна, і простягнула великий торт.
– Сідайте зручніше, зараз будемо з вами чаювати! – сказала іменинниця.
Бабусі просиділи дуже довго, згадували своє життя, смішні історії, але жодного разу не підняли тему на рахунок дітей. Напевно, для всіх ця тема була занадто болюча.
В Кіри Іванівни зявилася усмішка на лиці. Вже стало темніти і гості розбіглися по своїх кімнатах.
Кіра довго ще переверталася, і заснула лише вранці.
– Мамо, вітаю тебе! З Новим роком! – почулося десь далеко.
Жінка усміхнулася, сьогодні їй приснився син Михайлик. Він став такий дорослий, змужнів, важко впізнати.
– Мамо, прокинься. Їй погано? – запитав у чергової.
– Ні, вони з іншими жінками святкували її День народження до самісінької ночі, – відповіла та.
Кіра відкрила очі, і підскочила на ліжку від несподіванки.
– Михайлику? Це ти? Мені не сниться? – очі одразу наповнилися сльозами. Від такої зустрічі у жінки почав тремтіти голос.
– Не сон. Я вчора спеціально приїхав, хотів зробити тобі сюрприз. Чому ти мені не сказала про те, що Олена і Катя віддали тебе в будинок для пристарілих? Я думав, що у тебе все добре.
– У мене все гаразд, не переживай. Ось вчора так добре посиділи з подругами, – сумно сказала мати.
– У нас часу зовсім мало, збирай всі свої речі. Я взяв нам квитки на поїзд. Сьогодні вночі їдемо.
– Куди синку? – не зрозуміла Кіра.
– Ти їдеш жити до мене. Дружина у мене справжній скарб, вона вже на нас чекає. Познайомлю тебе з онуком.
– Михайлику…, – заплакала жінка.
– Все, перестань плакати, збирайся швиденько! Я тебе тут точно не покину!
Анна Василівна, спостерігала за всім цим, зі сльозами на очах.
– Давай, хутко збирай речі. Ти тільки поглянь, якого доброго сина ти виховала!
– Так, мій Михайлик дуже добрий! Подібний на свого батька! – сказала Кіра Іванівна і підбігла до полички, щоб забрати всі свої речі.
А вам сподобалася історія?
