Кіт сидів на кухні навпроти незнайомої жінки і слухав, як вона, дивлячись на нього, говорила тихим голосом:
– Ну, і що мені з тобою робити? Казала ж я бабусі, що не треба було тебе брати, але ні …. Ну і що мені робити тепер?
Коту було вже три роки, і він абсолютно розумів по інтонації голосу, що говорить людина. Він прекрасно зрозумів, що цій жінці він не подобається і що він їй не потрібен, не дивлячись на те, що обличчям вона була схожа на його колишню господиню.
Те, що господиня померла, він знав. Він просто це бачив. В ту ніч він лежав в ногах господині і бачив, як її душа плавно піднялася до стелі і попливла в вікно, помахавши йому рукою.
Три дні він слухав, як нова господиня квартири говорила йому одне, і теж, що він їй не потрібен, що вона його скоро вижене на вулицю або віддасть комусь.
Він ходив по кімнатах квартири, де з’явилися якісь нові речі, запах яких йому не подобався. Намагався не потрапляти на очі людям, які з’являлися в його будинку. В його будинку, де раніше було тепло і затишно стало раптом холодно.
В один прекрасний день кіт просто пропав з квартири. Жінка, яка тепер жила в цій квартирі черговий раз вийшла на кухню, щоб дати коту їжі і виявила, що вчорашня їжа лежить в мисці. Вона покликала його, але ніхто на її поклик не відгукнувся.
– Може так і краще, – сказала вона полегшено.
Кіт пішов сам, не чекаючи, коли його виженуть або куди-небудь віднесуть, як не потрібну річ. Він тихо проліз у відчинені двері, коли у квартиру, черговий раз щось виносили і вантажили.
Він довго йшов невідомими раніше стежками. Перелазив паркани, і перебігав дороги. Він йшов від місця, де стало холодно, і де ніхто нікого не любив. У нього кидали каміння хлопчаки, він двічі звалювався з даху, але він вперто все далі і далі йшов від минулого життя.
Він зупинився тільки тоді, коли зовсім виснажувався і втомлювався. Хотілося їсти, в животі бурчало, нагадуючи коту, що він не їв вже три дні.
Кіт озирнувся. За стареньким парканом стояв невеликий дерев’яний будиночок. Було схоже, що в ньому ніхто не живе. Кіт понюхав повітря. Їжею не пахло. Зате від будинку повіяло теплом і спокоєм.
Кіт проліз в дірку в паркані і тихо прокрався до будинку. Ще здалеку він побачив відкрите вікно на горищі. Ось туди він і заліз.
На горищі було навалено сіно. Пахло мишами. В одному кутку лежала стара ковдра. Кіт ліг на неї і вперше відчув, що він удома, що він втомився і лапи гудуть. У животі знову забурчало, але кіт закрив очі і заснув.
Він прокинувся від людського голосу. Кіт прокрався до відчиненого вікна горища і через щілину подивився вниз.
У дворі він побачив дівчинку, яка з кимось розмовляла і при цьому щось викладала в залізну тарілку. Те, що це їжа кіт зрозумів відразу, у повітрі відчувся цей запах. Кіт зосередився на їжі. Шлунок ззовні забурчав.
Він, як на полюванні, тихо спустився з горища і ховаючись в траві почав крастися до тарілки з їжею, до того ж дівчинка кудись пішла.
Він швидко підскочив до тарілки і схопив найбільший шматок, який йому попався і відбіг убік. І вчасно. З-за будинку появилася дівчинка, а за нею, по стежці, бігла руденька собака, слідом за якою шкутильгали два товстеньких цуценята.
– Ходімо, моя хороша, – ласкаво говорила дівчинка, – я тобі з малюками їсти принесла, ходімо.
І раптом кіт почув голос своєї господині. Ні, це був інший голос, але кіт почув те тепло і любов в голосі цієї дівчинки, яке він чув колись у себе вдома.
– Ух ти! – вигукнула дівчинка, – так у нас тут гості! Ти теж голодний, котику.
Виявилось, що кіт сидів майже поруч з тарілкою, йому не вистачило сил відбігти далеко. Він насторожено подивився на дівчинку. А вона, не звертаючи на нього уваги, пригощала цуциків і собачку. Він доїв вкрадений шматок і повернувся до тарілки.
Дівчинка, помітивши, що кіт не тікає, поклала поруч з тарілкою ще пару шматочків:
– На, їж, – сказала вона спокійно, – дивлюся ти зовсім голодний. Потім дістала якусь миску, і налила трохи молока.
– Попий, тобі зараз треба, а то з голоду щоб погано не стало.
Кіт заспокоївся. З’їв все, що йому поклали, і випив молоко. Потім пішов і заліз на горище, де знову заснув на своїй ковдрі. Він зрозумів, що тепер він точно вдома.
Так він жив все літо. І все літо дівчинка приходила і годувала його і Жучку, так вона її називала руду собаку, і її щенят.
Кіт зміцнів, поправився і змужнів. Тепер вони всі разом їли з однієї тарілки і кота це ні скільки не бентежило. Це тепер була його родина.
Він навчився ловити мишей у себе на горищі і тепер, коли приходила дівчинка, він урочисто приносив їй мишку, як подяку за їжу. Та сміялася і казала – спасибі. Він дозволив їй гладити себе, відчуваючи те тепло, яке колись давно відчував в тому далекому минулому.
А потім настала осінь. Ночами стало холоднішати. Кіт не знав що таке холод, він жодного разу не бачив снігу і був здивований, побачивши одного ранку білі мухи, які літали за вікном. На дворі був кінець жовтня.
На цей раз дівчинка не прийшла, а приїхала на возі з дідусем. Кіт насторожено дивився з висоти горища на незнайому людину.
Дівчинка пройшла у двір і почала викладати їжу і на цей запах через будинки, де мешкала собача родина, вискочили спочатку Жучка, а за нею два цуценя.
– Ух ти! Так тут ціле сімейство, – засміявся дід.
– Так! – засміялася дівчинка, – зараз ще і кіт прийде, – і вона подивилася на вікно горища.
Кіт не почув в голосі діда загрози і спустився вниз, але все-таки повільно підійшов до тарілки, де вже трапезували Жучка з цуценятами.
– Іди, не бійся, – сказала дівчинка і погладила кота по спинці.
Він заспокоївся і почав їсти.
– Ну, що мої хороші, їдьмо додому, – сказав дід, – хватить вам тут поневірятися. Він підхопив цуценят і поніс їх на віз.
Жучка побігла слідом. Кіт насторожився.
– Котику, ходімо, не бійся, ми поїдемо додому до дідуся, в ліс, там вам всім буде добре, – сказала дівчинка коту.
Він уважно подивився на неї. Цей голос нагадував йому господиню, яка також колись підібрала його, ще маленького на вулиці і принесла додому.
Дівчинка дбайливо взяла кота на руки і пішла до воза. Поклала його в велику корзину, застелену якоюсь теплою ганчіркою.
Кіт не пручався. Він закрив очі. Він знову повірив людині.
Тварини, напевно, єдині істоти, які прощають нам все. І люблять нас, попри все.
А ви допомагаєте безпритульним тваринам, приносите їм їжу?
