Тих вихідних ми з чоловіком на дачу їздили. Не на власну, а до його батьків. Обожнюю цих людей.- мовить тридцятип’ятирічна Олена. – Вони, хоч і старші люди, але дуже жваві та веселі. Неймовірно комунікабельні. Завжди такі раді нас бачити. Постійно жартують, обговорюють якісь фільми чи серіали. Батьки мого чоловіка – люди сучасні. З ними нудно ніколи не буває. Вони ще інтернетом користують не гірше, ніж сучасна молодь. Часом здається, що знають навіть більше, ніж я. Коли дивлюся на них, то аж через свою рідню сумно стає. Мої ж старі і тілом, і душею.
Олена була пізньою дитиною. Матері було аж сорок сім, коли та її народжувала. Усі тоді тільки й говорили про такий вчинок матері. Народжувати в такому віці було не лише дивно, а й небезпечно.
Зараз батьки жінки вже люди у поважному віці.
– Ще в дитинстві мене завжди всі любили розпитувати, чого не видно моїх батьків. Я казала: так ось вони, приходять за мною до школи. А подруги тільки сміялися. Думали, що це мої бабуся з дідусем. Довго не вірили, що я не брешу. У них же мами всі молоденькі, стрункі, красиві, на підборах, у розкішних сукнях. Половині навіть тридцяти не було. А моїй…
– Юні батьки моїх коліжанок і дозвілля з ними проводили по-іншому. Разом гуляли у парках, їздили відпочивати та навіть бігали на випередки. А в мене нічого схожого ніколи не було. Мене батьки виховували у своєму стилі. Постійно міцно тримали за руку, зайвого не дозволяли, одягали під шапку хустину і по дві пари шкарпеток на ноги, щоб не замерзла, й тряслися наді мною, ніби я мале курча, яке ще вчиться ходити. А мені хотілося так, як в інших. Зараз таке називають гіперопікою. А додайте сюди ще й радянських звичок. Ось так я й жила. Постійно одне і те ж: «Ти як? Нічого не болить? Іди поїси. Поспи ще. Ні, нікуди не підеш, краще вдома посидь.» – зітхає Олена.- Я навіть кашлянути перед ними боялася, бо могла просто чимось подавитися, а вони мені такі діагнози приписували. То мігрень, то тиск, то грип, то жовтуха – усіма хворобами, які тільки існують у світі, я зі слів батьків перехворіла. Хворіли й вони. Постійно лікувалися самі і лікували мене. Так що до повноліття я вже сама могла і тиск поміряти, і укол поставити, і в таблетках розумілася. Могла в медичний вступати.
Зрештою, дівчинка бідкалася, що батьки з нею не ходять гуляти. Але, напевне, якби вони таки запропонували їй сходити в якесь людне містечко, то вона відмовилася б. Направду, соромилася, що її побачать з такими старенькими мамою і татом.
Але батьки ніколи не пропонували подібного, а Олені й на душі від того спокійніше було.
Зараз вони дуже старенькі. Потребують постійного догляду та допомоги. Від сучасних понять, ясна річ, вони дуже далекі, тому навіть ради в епосі новітніх технологій дати собі не можуть, тільки жаліються на те, як все зараз ускладнено. А ще самим їм дуже нудно. Вони вже на пенсії, друзів залишилося тільки декілька і ті далеко. Сусіди всі молоді. Телевізор з часом набридає. Тож спокою не дають доньці. Вона для них єдина розрада.
Так вдень Олена працює, а вечорами розважає батьків. А спробуєш уникнути телефонної розмови, то одразу ж образяться. А це куди гірше, аніж слухати їхні балачки та скарги на самотнє життя.
З роками тільки гірше і гірше стає. Старечий маразм бере своє. І це з тією умовою, що й замолоду характер в обох був не легкий. Зараз їх дратує все: не там роззулася, не туди сіла, не так прибрала, не те принесла – і так по колу. Ще й до мобільного, без якого зараз нікуди, чіпляються, коли Олена його з кишені дістає.
Тепер нянькою для власних батьків стала їхня доня.
А у неї, до слова, власна сім’я вже є. Має вона за ким дивитися. За донькою одинадцятирічною. Чоловік ще й сина хоче, але Олені вистачає і трьох дітей, двоє з яких її старенька рідня. А клопотів з ними не менше, ніж з малятами. Навіть з малою Софією легше було, ніж з ними.
– Нічого. Ще передумаєш. Ти ще молода, народиш.- кажуть зусібіч, а Олена тільки відхрещується.
– Ніякого потім не буде. Я не хочу пізніх дітей. Народити треба до тридцяти. Не хочу, щоб діти мій шлях проходили. Я не стану егоїсткою, як мої батьки.
А душевні рани Олена заліковує у свекрів. Навіть по-доброму заздрить чоловікові, що йому так пощастило з батьками.
– Але і я гірше не живу. Усе ж таки життя мені дали. Мушу їм і за це дякувати. Зате свекор зі свекрухою у мене чудові. То чого жалітися?
А що про пізнє батьківство думаєте Ви?
