Я виріс у невеличкому селі. Все життя мріяв переїхати до великого міста. Після того, як закінчив школу, одразу вступив до університету в Києві. У мене було багато хороших одногрупників, майже всі жили зі мною у гуртожитку. Найбільше серед всіх мені в душу запала Яна – скромна й тиха дівчинка, була старостою у нашій групі.
Ми сиділи разом за одною партою, готувалися до екзаменів. Потім вже й почали ходити у кіно та гуляли у парку. Я бачив, що також їй не байдужий. Ось так швидко й непомітно пролетіли 4 роки навчання. Дівчина планувала повернутися додому в Харків, а я часто навідував батьків на Волині. Думав, що скоро знайду хорошу роботу, адже перспектив було багато.
Однак, все змінив один телефонний дзвінок. Було пізно й до мене зателефонувала Яна та повідомила, що вагітна. Така новина мене налякала. Не те, що вона погана дівчина, але я не бачив з нею свого майбутнього. Це ж просто були стосунки, нічого більшого! Запропонував зробити аборт, але та навідріз відмовилася, бо це для неї великий гріх!
Як була нагода – надсилав їй гроші, зарплата у мене була хороша. Розумів, що то рідна дитина, але не було у мене якихось батьківських почуттів чи що. Бачив його тільки двічі за все життя – приїздив на дні народження. Зараз сину 10 років, знаю, що Яна вийшла заміж за якогось чоловіка та нещодавно народила ще двох дівчаток.
Та у мене також особисте життя налагодилося, є дружина Олена та донечка Іра, яка скоро піде у школу. Працюю головним інженером у великій будівельній фірмі. Нещодавно придбали велику квартиру в центрі міста, адже нас чекає поповнення – жінка вагітна вдруге. Тому вирішив, що потрібне більше родинне гніздечко.
Одного дня до мене зателефонувала Яна з дуже дивним, як на мене, проханням. Вона тоді збиралася поїхати з чоловіком на відпочинок тільки у двох, а сина нема з ким залишити. А я ж біологічний батько, то нехай малюк у мене погостює! Моя дружина була не проти та з радістю хотіла познайомитися з сином.
Виявилося, що Сашко розумний та вихований хлопчик. Одразу потоваришував з Іринкою, навчив її читати та писати, мовляв, треба, щоб сестричка була найкращою ученицею у школі. Дружині також допомагав по дому. Я й сам вже так звик до сина. Полюбив його та зі страхом рахував дні до закінчення Яниного відпочинку.
Якось ввечері Саша сказав, що не хоче повертатися додому та попросив залишитися з нами. Думав, що його мама буде проти, однак вона спокійно погодилася. “Тепер татова черга з сином жити” – сказала так, немов хлопчик був для неї якоюсь забавкою та сама хотіла від нього здихатися.
Зараз ми живемо разом у п’ятьох. Бачу, що синові комфортно у нашій родині. Дружина прийняла хлопчика, як рідного сина. Тепер в Іринки та Яринки є старший братик, який їх оберігає та виховує. Тепер я зрозумів, що таке справжнє щастя!
На вашу думку, чоловік заслужив пробачення за той вчинок, коли відмовився від малого сина?
