Нещодавно чоловік Дмитро залишив мене. Ми прожили разом 10 років у шлюбі та здавалося, що між нами не було нічого поганого. Я кохала його всім серцем та завжди намагалася підтримати. Однак, одного дня від просто прийшов та зібрав всі свої речі, сказав, що вже написав заяву щодо розлучення.
Відтоді я майже не виходила з дому. Весь час плакала і думала – чому? Я старалася бути для нього найкращою дружиною, завжди піклувалася. Щовечора готувала смачну їжу та робила масаж. А на сніданок його чекала гаряча кава та свіжі тости. Декілька разів телефонувала, але Дмитро заблокував мій номер. Де зараз він – я не знаю.
За декілька тижнів я схудла та почала хворіти. Лікар сказав, що через такий стрес у мене ослаб імунітет, виписав мені спеціальні вітаміни та порадив багато часу гуляти на свіжому повітрі, щоб відновити сили. Моя подруга якраз тоді запропонувала прогулятися у парку, вона була поруч зі мною у цей складний період. Якби не вона, то, здається, я б не змогла далі рухатися.
Коли ми проходили повз кафе, я побачила дівчинку. Маленька, кучеряве руде волоссячко та веснянки. У крихітній долоні вона тримала паперовий стаканчик та просила про гроші на їжу. Та багато людей просто проходили повз неї. У мене всередині все стислося та я не могла залишити її на дорозі.
– Дівчинко, ти голодна? Давай я тебе нагодую? – тихо промовила я.
– Так, будь ласка… – тремтячим голосом відповіла вона.
Без жодних вагань взяла її за руку та відвела у кафе на розі. Звісно, що всі дивилися на нас косо, а офіціанти не хотіли нас обслуговувати. Але коли я пригрозила адміністратором та поліцією, мовляв, вони не виконують своїх обов’язків, то одразу принесли нам меню. Цілий вечір не відходили від нас, немов ми важливі гості.
Дівчинка жадібно ковтала суп, ложка за ложкою. Потім руками почала жувати м’ясо та картоплю. А коли їй принесли на десерт шоколадний тортик, то запитала мене, що це за дивна їжа.
– Хіба ти ніколи не куштувала шоколаду?
– Ні. А це дуже смачно? Воно все таке чорне та велике
– Спробуй та дізнаєшся.
Через декілька хвилин офіціант приніс нам ще один шматочок. Дитина так ласувала тортом, а я спостерігала за нею. Вона викликала у мене щиру посмішку. Однак, думала я тільки про одне – як така малеча опинилася надворі? Втекла з дитбудинку чи можливо, її батьки вигнали геть? Або ж вона просто заблукала у великому місті?
– Дівчинко, а де ти живеш?
– Ну я живу за містом. Там є такий будинок зі старих дощок. Взимку трішки холодно через вітер, але зараз мені там добре. Інколи бачу різних мишок, вони мої друзі. – тихо промовила дівчинка – А можна мені ще третій шматочок тортика? Він дуже смачний, я хочу ще, будь ласка!
Я замовила ще один шматочок і попросила спакувати окремо декілька страв у контейнери. Оплатила рахунок та залишила щедрі чайові для офіціантів.
– Можна, я тебе проведу додому? Дивися, я купила тобі ще їжу, тут на 3 дні. А ось і тортик
– Так, можна, я вас познайомлю з мишками! – сказала дівчинка та взяла мене за руку і повела. Здавалося, що коли вона доторкнулася до мене, то передала у серце тепло. Я відчувала, як від моєї долоні аж до ніг по венах розтікається щось таке приємне та неочікуване.
Ми йшли недовго. Виявилося, що дівчинка живе у старому закинутому будинку, де колись знаходився центр допомоги для безпритульних. Декілька місяців тому тут сталася пожежа та багато людей загинуло.
– Ось тут я сплю. Ось це моє ліжечко, а це ковдра. – показує мені малятко із захопленням зламаний диван, з якого стирчать пружини, стару та смердючу ковдру та вікна, у яких нема скла.
Я не могла спокійно на це дивитися.
– А ти не хочеш прийти до мене в гості? Я тобі покажу свою квартиру, де я живу.
Що? Я не знаю, як я змогла таке сказати! Але зрозуміла, що відбулося, коли відчиняла двері ключем, а дівчинка від цікавості забігла на коридор
– Ого, ти сама тут живеш?! – запитує дівчинка. Бігає з одної кімнати в іншу та все розглядає. Вона розпитувала мене про картини, вазони та що то за така чорна коробка – телевізор?
Я приготувала нам вечерю та ми разом поїли. А потім я ввімкнула їй телевізор – спершу вона налякалася, а потім з роззявленим ротом дивилася серію за серією мультик про баранчика та котика. Я дивилася на неї та відчувала такий спокій у душі та щастя, немов це моя дитина. Давно такого не було – я посміхаюся відтоді, як Дмитро пішов геть. Здавалося, що в будинку знову панує атмосфера щастя та миру.
Я не хотіла відпускати дівчинку геть. Постелила їй у кімнаті, покупала та дала свою іграшку дитинства – маленького ведмедика. Боялася, що вона завтра піде і я більше ніколи її не побачу. За декілька годин так прив’язалася до неї!
Наступного ранку, коли дівчинка ще спала, я зателефонувала до служби опіки. Розповіла про таку “знахідку” та сказала, що хочу вдочерити її. На диво, працівниця виявилася досить приємною та ввічливою, тому вже через кілька хвилин я їхала у таксі писати заяву та оформляти документи.
Кожен наступний день був кращим за попереднім. Ми разом гуляли у парку, каталися на атракціонах. Я купила багато нового одягу та іграшок для неї. Але потім приїхали працівники та повідомили, що на час розгляду справи щодо усиновлення дівчинка має перебувати у дитячому будинку.
Я довго плакала. Боялася, що вона більше ніколи не повернеться до мене. Знову відчувала ту порожнечу і здавалося, що життя втратило фарби. Від дівчинки залишилися тільки малюнки, які висіли на холодильнику. Одного дня вирішила прогулятися у парку біля дому, коли на екрані висвітився незнайомий номер
– Доброго дня, це телефонують зі служби опіки. Суд переглянув ваше прохання щодо маленької дівчинки. Ми думаємо, що завтра ви можете забрати дівчинку додому і тепер вона вже офіційно ваша донька.
Я не вірила. Аж телефон з рук впав. Швидко побігла додому та почала готуватися до завтрашнього дня – приготувала улюблений торт, поприбирала. Купила ще багато нового одягу та іграшок. Тоді не могла спати, судомно чекала на донечку.
– Привіт. Мені сказали, що ти моя нова мама. Це правда? – запитала мене дівчинка біля дверей судової зали
– Думаю, що так. Точніше я впевнена, що так
– Мамо, я тебе так люблю! – сказала малеча та обійняла мене за талію. Я не могла стримати сліз, знову відчула те тепло всередині. Серце так билося, немов скоро вистрибне з грудей.
– Я тебе також, донечко – тихо промовила та поцілувала її.
Відтоді я не відчувала більше самотності, адже у мене була донечка Злата. Здається, що Бог мав на мене свої плани та якби не Дмитро, то я б ніколи не зустріла дівчинку.
Чи змогли б ви наважитися на такий крок, як героїня нашої історії?
