З Ольгою я розлучився декілька місяців тому. Разом у шлюбі ми прожили майже 6 років, у нас є чудова донечка Христинка. Однак, зрозуміли, що ми просто різні люди. Як то кажуть – не зійшлися характерами.
Після розлучення ми залишилися хорошими друзями з колишньою дружиною, я переїхав на орендовану квартиру, а житло залишив Ользі з донькою. Звісно, що кожні вихідні забираю її до себе в гості.
Незабаром я одружився вдруге, мою дружину звати Мирослава. Ми працювали з нею разом в одній фірмі, і здавалося, що були немов створені для цих стосунків. Мирося дуже добре ставилася до моєї доньки, часто ми разом проводили час.
– Коханий, завтра субота, мої батьки чекають нас в гості – сказала ввечері Мирося.
– Добре кохана. В гості, так в гості, як скажеш! – посміхнувся я.
– Олег, тільки давай твою доньку не будемо брати з собою. Ти ж знаєш, мої батьки цього не схвалять.
– Що значить “не схвалять”?! Твої ж батьки були проти нашого одруження? Навіть навпаки, дуже раділи. Вони прекрасно знають, що у мене є дочка. Я залишив свою дружину, але не дитину!
– Так, ти маєш рацію. Але хіба тобі важко виконати моє прохання? Просто не забирай завтра доньку і все. Чи ти не любиш мене? – образилася Мирослава.
– Доросла людина, а поводишся, як примхлива дівчина. Я люблю тебе, але я пообіцяв дочці взяти її на вихідні, і не збираюся її обманювати, через твій каприз! – сказав я, і пішов спати. На наступний день я поїхав за дочкою.
– Привіт, Олеже. У мене до тебе прохання, мені через тиждень потрібно поїхати на 10 днів у відрядження. Можна, щоб Христинка пожила у тебе? – запитала у мене Ольга.
– Ура, я буду жити з татом! – чув, як у слухавку заплескали в долоні дівчинка.
– Звичайно, навіщо ти питаєш? – сказав я дружині.
Тоді я одразу після роботи поїхав ща Христинкою додому.
– Доню, нас запросили сьогодні в гості батьки тітки Миросі, підемо? – запитав я дочку.
– Підемо татко, я буду добре поводитися, ти не хвилюйся! – серйозно промовила дівчинка.
– Добре, не буду хвилюватися, я ж знаю, що ти у мене слухняна, і вихована дівчинка!
Коли ми приїхали додому, то Мирослава вже поїхала до батьків. Без нас. На столі я побачив записку “Я поїхала до мами, буду пізно”. Мені стало трохи ніяково і чомусь навіть прикро за дочку.
– Христинко, наші плани змінюються, сьогодні ми підемо в кіно!
Весь день ми гуляли, потім пішли у кафе та до вечора розважалися у парку. Коли повернулися додому, то дружина сиділа в кріслі та дивилася телевізор. Навіть не звернула увагу на мою доньку та пішла спати.
– Олег, нам необхідно серйозно поговорити – сказала мені дружина наступного дня.
– Слухаю тебе, щось сталося?
– Так, сталося. Так більше не може тривати. Я люблю тебе і не хочу ні з ким ділити! – сказала Мирося.
– А тобі і не потрібно мене з ким-небудь ділити. Коханок у мене немає, тож я весь твій – посміхнувся я дружині.
– Давай тільки без твоїх жартів. Зараз йде мова про твою дочку. Так більше не може тривати. Зрештою, у нас будуть свої діти, і це не нормально, що ти будеш водити в наш будинок Христину! – промовила жінка.
– Кохана, я не змушую тебе любити свою дочку. Але ти повинна поважати її та відноситися відповідно. Я думаю, що наша розмова закінчена! – сказав я.
Мирося як завжди надула губки та відвернулася.
– До речі, забув сказати тобі. Ольга скоро поїде днів на десять й Христя поживе поки з нами! – сказав я.
Вона промовчала та пішла в спальню. Кілька днів дружина не розмовляла зі мною. Я не знав, що мені робити. Адже я любив Миросю, але ще більше любив свою дитину.
Незабаром дівчинка переїхала до нас. Дружина практично не розмовляла, вдаючи, що не помічає її. Христя відчувала погане ставлення до себе та почувалася завжди ніяково.
– Таточку, тітка Мирося, образилася на мене? Я поводжуся добре, сьогодні підмітала у квартирі, а вона все одно, не розмовляє зі мною! – запитала у мене дочка.
– Ні, дитинко, тобі здалося. У Миросі проблеми на роботі, тому вона без настрою. Ти не звертай на неї увагу. Підемо краще мультики дивитися, – сказав я доньці.
Через тиждень мені подзвонила Ольга.
– Олеже, тут така справа, загалом, я виходжу заміж! – сказала жінка.
– Радий за тебе, вітаю! – щиро сказав я.
– Розумієш, мій майбутній чоловік поки не знає про дочку. Ти не проти, якщо Христя поживе у тебе якийсь час?
– Я тільки за! Ти ж знаєш, я завжди хотів, щоб дочка жила зі мною. Не хвилюйся, у нас все буде добре. А тобі бажаю щастя! – сказав я.
На наступний день я поїхав до колишньої дружини на квартиру, щоб забрати речі дочки. Приїхавши назад, я застав неприємну картину.
– Ти недолуга і незграбна нахаба! Хто дозволив тобі лізти до моєї тумбочки? – кричала Мирослава.
– Не сваріться, будь ласка, я хотіла витерти пил, і випадково зачепила вашу пудру, я не навмисне! – плакала моя дочка.
Зайшовши в кімнату, я побачив Христинку, яка плакала та тремтячими ручками намагалася зібрати пудру.
– Я тобі покажу зараз, як лазити по чужих речей! – закричала вона і замахнулася на доньку рушником.
– Зупинися! – крикнув я. Жінка злякано обернулася, очі її зрадницьки забігали.
– Олеже, ти? Чому ти так рано? – запитала вона.
– Ти не багато собі дозволяєш? – запитав я дружину.
– Значить так! Мені це набридло. Вибирай, або я, або вона! – закричала жінка.
– Так, а що тут вибирати? Збирай речі, я викличу тобі таксі, – сказав я спокійно. Жінка розгублено дивилася на мене. Видно, що не очікувала такого повороту. Я мовчки дістав валізу з шафи та простягнув жінці.
– Вибір тут недоречний, таких як ти, тисячі, а дочка у мене одна! – сказав я.
– Ти ще пошкодуєш! На колінах до мене приповзеш! – кричала в істериці жінка.
– Закінчуй цей дешевий спектакль, і швидше збирайся! – сказав я і викликав таксі.
Після відходу Миросі мені якось стало легко і спокійно на душі. Начебто, я позбувся якоїсь тяжкості.
– Татусю, ви через мене посварилися? Це я винна? – запитала мене Христинка.
– Ні, дочко, ти не винна. До речі, у мене є чудова ідея! Я візьму відпустку з завтрашнього дня, і ми поїдемо на море. Ти не проти? – посміхнувся я доньці.
Тоді донечка мене міцно обійняла. Я зрозумів, що ніхто не в силі замінити Христинку. Готовий присвятити їй все життя, лиш би вона була поруч щасливою.
На вашу думку, чоловік правильно вчинив у такій ситуації?Чи змогли б ви прийняти чужу дитину та полюбити її, як рідну?
