Моя бабуся одразу після мого народження заявила татові:
– Кидай Ольгу. Нащо тобі ця дитина з особливими проблемами. Знаєш скільки це клопоту?
Тато не послухав її. Протримався ще 12 років. А потім пішов. Мама цьому не дуже то і здивувалася.
***
Я зараз розумію, що люди дуже раді були це говорити, причому не тільки між собою, але і їй в очі. Причин було багато. Ну, по-перше, людина, яка може сказати іншій, що та, інша, негарна, сама собі починає здаватися більш привабливою. По-друге, дуже приємно зробити боляче ближньому своєму, тим більше навіть перед совістю своєю можна виправдатися – сказав виключно правду!
Галина насправді була… некрасивою.
Невисока, кремезна, з короткою шиєю і короткими ногами. Чола і брів забагато, а очей – мало. З зубами, знову ж таки, трапилася бiда.
– Коли я з’явилася на світ, моя бабуся сказала що я – дитина особливими потребами, – розповідала Галина. – Ніби, відразу видно, здорова дитина не може бути такою на вигляд.
Бабусю цю Галя ніколи в житті не бачила, донести думку постарався батько… як раз перед розлученням з матір’ю. Що йому зробила тоді дванадцятирічна дівчинка – хто його знає? Але останнє “словечко” мужик сказати не посоромився.
Немов в нагороду за те, що не попрацювала над зовнішністю, природа віддала Галині розумом. Вона багато читала (на ґрунті чого з нею і зійшлися), миттєво засвоювала весь шкільний матеріал (особливо легко їй давалися точні науки), та й взагалі… радувала маму. І навіть вчителів. Хоча наша географічка ніколи не пропускала нагоди нагадати учениці – незважаючи на всі успіхи, шо вона страшна.
– Ну так, що тобі ще робити, вчитися та вчитися, – могла сказати вчителька, виводячи в журналі заслужену п’ятірку. – Життя все одно не влаштуєш!
Клас послужливо сміявся, дівчина стискала зуби, хоча все ще було попереду. На другому курсі “політеху” вона вирішила влаштуватися влітку підробити, і в комп’ютерному салоні чи менеджер, чи то власник, цинічно процідив крізь зуби:
– Не візьму. Лячно дивитися.
Можливо, не з тої ноги став, а можливо, дружина кинула. Яка різниця? Він отримав свою порцію задоволення, на частки секунди відчув себе не таким обділеним життям, щастям, людяністю.
А Галина потім ревіла і питала:
– Як жити, якщо ти насправді, така негарна?
Ми розводили руками. Намагалися їй говорити, що вона дуже навіть симпатична, але… без толку, адже відповідь знали і ми і вона. Не жити, а виживати, тому що сьогодні був цей менеджер або власник, завтра – незадоволена однокурсниця, післязавтра – дядько в маршрутці. Кожен, нещасний по своєму і хоче зробити нещасним і ближнього свого.
Рік минув після того, як вона отримала диплом. На роботу влаштовуватись ходила як на війну, і кожен раз, отримуючи відмову думала – це все тому, що вона не така як всі інші. А потім сталася диво.
Лоча, індус, який навчався в місцевій мед академії, загітував Галину їхати… до Голландії, а Галя просто хотіла жити без цькувань.
Через декілька місяців після переїзду у неї з’явилася сторінка у “Фейсбуці”. Через рік сторінка обросла фотографіями щасливої усміхненої дівчини, яку на батьківщині називали страшною. У якийсь момент самотні фотографії змінилися знімками з симпатичним темноволосим хлопцем, вихідцем з Італії.
– Я почала жити, а не виживати, – похвалилася в месенджер вона.
А я згадала, як ця усміхнена жінка плакала в юності і питала:
– Як жити, якщо ти насправді, не така як усі?
Секрет виявився простий: треба жити серед людей, які щасливі і не хочуть тебе принизити, щоб відчути себе краще. Шкода тільки, що у нас поки таких мало…
А ви можете абстрагуватися від зовнішнього вигляду, якщо вам дуже подобається людина?
