Мене свати Стефанія Михайлівна. Я пенсіонерка, колись працювала медсестрою. Зараз мені 62 роки. Я мешкаю у невеличкому селі, тут один одного знає – маленька місцина. У мене є корівка, кури, качки та кролики. Також є великий город та ще ділянка у полі. Так що мені тут не сумно, адже роботи по господарстві маю багато. Та і сусіди у мене веселі та хороші. Бувало, що приготую смачні пиріжки та покличу до себе у сад на частування. А тут сусідка Олена принесе свіжих яблучок, а пан Микола – домашнє молочко та сметанку.
У мене є донька, живе у місті зі своїм чоловіком. От як поїхала на навчання – так і зосталася у місті. А Юрко – її однокурсник. Вони спершу разом жили у гуртожитку, потім на орендованій квартирі. Декілька років власну купили, адже дуже довго збирали гроші на іпотеку. Нещодавно приїхала до мене у гості – ось це так сюрприз! Знаю, що ні донька, ні зять не люблять тут жити – ненавидять цю сільську метушню, звикли до ритму міста. У мене було день народженні та вони привезли мені подаруночок – путівку до санаторію.
– Мамо, ви вже літня людина. Своє здоров’я разом з то картоплею закопаєте. Я вже мовчу про корову та курей, з ранку до ночі біля них танцюєте! – каже Юра
– Дійсно! Скільки тебе пам’ятаю – то ти з ранку до ночі постійно крутилася у полі, як та дзиґа! Пошкодуй своє здоров’я. Там відпочинеш 2 тижні сили наберешся. Свіже повітря, не те, що тут – гній та курячий послід! – метушиться донька та складає мої речі.
Пообіцяли, що будуть наглядати за господарством. Розповіла, як правильно корову годувати та показала, де все необхідне лежить. Ех, ці міські люди – до корови бояться підійти, а самі кажуть, що з городом та полем ще впораються. Либонь, ніколи сапу не тримали у руках! Але на відпочинок я погодилася. Від тоді, як чоловіка не стало, то я постійно намагалася знайти собі різні розваги. А там познайомлюся з новими людьми, підлікую здоров’я, адже часто серце може так битися, що ледь з грудей не вилітає!
Там я дійсно відпочила на славу! Щодня у нас були різноманітні спортивні заняття, водні процедури та екскурсії. Щовечора – дискотеки (ну не такі молодіжні, а просто танці), конкурси пісенні та настільні ігри. Зустріла багато нових людей, виявилося, що живуть неподалік мого села. Ось так ми потоваришували. Та і номер у мене був гарний – телевізор, велике м’яке ліжко та багато книг. А персонал був дуже привітний, медсестрички були милі та хороші. Щодня мене оглядали, давали вітаміни та просто розмовляли.
Ці 2 тижні промайнули, як 2 дні. Стільки всього цікавого та нового було! Ах, як мені так сподобалося. Але я вже засумувала за своїм господарством та сусідами. Звикла зранку прокидатися, а поруч – Мурка спить. А зі стайні вже Манка гукає, що час за нею оглядати. Спогади про ті дні зігрівали мене зсередини.
Ось я стою на вокзалі, чекаю донечку та Юрка. Вони приїхали по мене, всю дорогу розпитували про відпочинок. Заїжджаю на подвір’я, але якось незвично. Так тихо. Щось тут не так.
– Мамо, ми не дарма вирішили тут залишитися. У нас для тебе є сюрприз! Ти готова?! – радісно запитує донька та ледь не стрибає біля мене.
Юрко взяв мене за руку та відвів до сараю. Відчиняє двері – я просто не впізнаю це місце!
– Ось, ми ж обіцяли тобі господарством займатися! Тут у тебе буде ванна, бачиш – це пральна машинка, німецька. Годі тобі все руками прати у холодній воді з криниці. А це – бойлер, буде у тебе гаряча вода нарешті! – розповідає донечка.
Виявилося, що вони всі ці дні робили ремонт у хаті. Поставили нові меблі, купили багато нового посуду, відремонтували паркан та поставили нові лавочки. Дійсно, ось це так сюрприз. Однак розумію, що це досить дороге задоволення. Здається, що то зовсім не моя хата!
– Донечко, Юрко, я вам буде вдячна! Але це таке дороге задоволення! Та одна машинка коштує як 3 мої пенсії. Звідки у вас стільки грошей?
– Мамо, годі тобі свою старість проводити у курнику та на городі. Ми продали корову, курей, гусей та половину поля. Ми ж тобі тільки життя полегшили. Бо ти лиш полікувалася – і знову будеш потім ліки купувати та до лікарів їздити у місто? – каже донька, а зять киває головою на знак згоди.
Вчора діти поїхали геть. От сиджу на лавці й здається, що я не у себе вдома. Ось моя хата, сарай та город – але ні, все ніби чуже. Розумію, що вони хотіли все зробити якнайкраще. Але хіба я просила? Сумую за корівкою, чи у хороших вона руках? А ось раніше на подвір’ї бігали курчатка малі. А зараз хіба де-не-де горобчик дзьобає старе насіння. Тихо так та порожньо. І я не тільки про двір говорю. Здається, що у мене всередині щось так різко вирвали. Навіщо мені зараз ось те супутникове телебачення, якщо я серіали вже як 10 років не дивлюся? А машинка стільки енергії у мене їсть! Я ж не маю багато речей, щоб таку річ купувати!
Розумію, що діти хотіли мені полегшити життя. Але зробили навпаки…
На вашу думку, діти правильно вчинили? Що б ви порадили зробити пані Стефанії в такій ситуації?
