Хвіртка дзенькнула так різко, ніби хтось спеціально вдарив її ногою. Я якраз витирала руки об старий кухонний рушник — фарба ще не до кінця висохла на лиштвах, і пальці були в білих смугах.
На порозі стояла Світлана Петрівна. Пальто ідеально застібнуте, губи стиснуті, погляд — як перевірка якості. За спиною — Сергій з Оленою. Олена тримала живіт долонею так, ніби це пропуск на будь-які двері.
— Ну, відкривайте, — сказала свекруха і зробила крок усередину, навіть не спитавши, чи можна.
Іван з’явився з коридору, ще в робочих штанах, у пилюці після сараю. Він не сказав “добрий день”. Просто завмер і сперся плечем об дверний отвір.
Світлана Петрівна повільно пройшлась по кухні, торкнулася пальцем стільниці, глянула на нову плитку, на радіатори під вікном, на чисті білі стіни.
— Ого… — видихнула Олена так, ніби їй показали готель, де вона вже внутрішньо поселилась.
Сергій мовчав. Він лише окинув поглядом кімнату і ковзнув очима по Іванові — швидко, обережно, як по чужій території.
Свекруха не сіла. Вона стояла посеред кухні, як у кабінеті в лікаря, і чекала, що зараз їй щось запропонують.
— Чаю? — запитала я, більше з інерції, ніж із гостинності.
— Потім, — відрізала вона. — Я на хвилинку. Поговорити.
Іван повільно стягнув рукавиці, кинув їх на підвіконня. Я бачила: він спеціально робить це повільно, щоб не вибухнути.
Світлана Петрівна глянула на нього так, ніби він досі школяр, який знову щось зіпсував.
— Я подумала, діти… Вам же у місті зручніше буде. Робота, лікарі, магазини. А Сергійкові з Оленкою тут саме те. Повітря. Тиша. Їй же… — вона кивнула на живіт Олени, — треба берегтись.
Олена кивнула з готовою усмішкою, ніби рішення вже прийняте і лишилося формальність — наша згода.
— Ви поживете в їхній квартирі, — Світлана Петрівна вимовила це так, ніби робить нам подарунок. — Вона ж у них тепла, поряд сусіди нормальні. А тут — вам що? Їздити… дорогею… Зима…
Іван мовчки обійшов стіл, підійшов до вікна і відсунув тюль. Глянув на двір: на рівно викладену плитку доріжки, на новий паркан, який він ставив вечорами, коли інші дивилися серіали. На клумбу, де я посадила тюльпани, бо хотіла, щоб навесні тут було не “ремонт”, а життя.
— Мамо, — сказав він нарешті тихо. — Ти зараз серйозно?
— А що тут такого? — свекруха розвела руками. — Сім’я ж. Все одно ж… одні крові. Сергійко молодий, йому треба ставати на ноги. А ви вже… — вона ковзнула поглядом по нашій кухні. — Ви ж вже зробили. Молодці. От і допоможете.
Я мимоволі стиснула рушник так, що пальці побіліли. “Ви ж вже зробили” — як про торт, який спекли для інших.
Сергій нарешті подав голос. Він говорив не прямо, а ніби боком, намагаючись виглядати людиною, що “не винна”.
— Ми ж не забираємо… Просто… логічно. Вам квартира, нам — дім. І всім добре.
Олена, не відводячи руки від живота, додала м’яко:
— Я б навіть городик посадила… І курочок можна. Тут так гарно…
Іван повільно повернувся. Подивився на Олену, на Сергія, на матір. Після його дня народження вони теж так стояли — в нашій вітальні, біля каміну, який Іван складав своїми руками, і мовчали, наче їм соромно було говорити. Тоді вони поїхали раніше, не доївши салату.
А тепер — приїхали без запрошення і роздавали наш дім, як чужу річ.
— Мамо, — Іван зробив крок ближче. — Ти коли востаннє дзвонила просто так? Не “потрібно”, не “приїдь”, не “зроби”.
Світлана Петрівна ворухнула плечима.
— Не починай, Іване. Я ж для людей. Для сім’ї.
— Для Сергія, — уточнив Іван.
Тиша вдарила об стіни так, що навіть холодильник загудів голосніше.
Свекруха різко випросталась, ніби її образили.
— Знову ти своє! — голос у неї підскочив. — Ти завжди був невдячний! Я ж мати! Я хочу, щоб у всіх було добре!
— Тоді чому ти приїздила три роки тому і казала, що ми дурні? — Іван не підвищував голосу, але кожне слово було як молоток по цвяху. — Чому ти тоді не “хотіла, щоб було добре”?
Свекруха змахнула рукою, ніби відганяла мух.
— Та хто ж знав, що ви з цього щось зробите! — випалила вона і сама ж, здається, зрозуміла, що сказала.
Олена різко опустила очі. Сергій переступив з ноги на ногу.
Я не витримала й відкрила верхню шухляду стола — там лежали папери: кредити, чеки, договори на матеріали, папка з документами на будинок. Я не витягувала їх — просто висунула шухляду, щоб вони були видні. Ніби сказала без слів: ось чим це зроблено.
Свекруха навіть не глянула.
— Ну, досить, — вона знову взяла тон начальника. — Тепер слухайте уважно. Сергійко з Оленкою переїдуть сюди на весну, а ви…
Іван підняв долоню.
— Ні.
Одне слово — і повітря в кухні стало густим.
— Що “ні”? — Світлана Петрівна кліпнула часто-часто, ніби не зрозуміла.
— Ні, — повторив він. — Ви не переїдете. Ніхто не переїде. Це наш дім.
Свекруха розгублено всміхнулась — тою усмішкою, якою люди прикривають шок.
— Ти… виганяєш рідну матір?
— Я прошу вас піти, — сказав Іван і спокійно підійшов до дверей. Відчинив їх навстіж. — Зараз.
Сергій різко вдихнув.
— Іване, ти що, здурів? — він зробив крок уперед, але спинився, побачивши, як Іван стоїть біля дверей: рівно, без крику, зате так, що сперечатись було марно.
Олена стиснула губи.
— Мені не можна нервувати… — сказала вона тихо, але так, щоб почули всі.
Іван навіть не глянув на її живіт.
— Тоді йдіть додому, — відповів він.
Світлана Петрівна почервоніла плямами, як кип’яток, що підступає до краю каструлі.
— Я вас прокляну, — прошипіла вона. — Ти ще прибіжиш! Ще сам попросиш!
— Двері, мамо, — коротко сказав Іван.
Вона пройшла повз мене, зачепивши плечем, ніби я була меблями. Сергій, опустивши голову, вийшов слідом. Олена обернулась у порозі, ще раз подивилася на кухню — на плитку, на батареї, на чисті стіни — і тільки тоді ступила надвір.
Хвіртка знову дзенькнула. Машина завелася з першого разу, ніби їм не вперше так приїжджати й забирати чуже.
Іван ще хвилину стояв у відкритих дверях, поки звук мотора не розчинився за поворотом. Потім мовчки зачинив замок на два оберти — один, другий.
І поклав ключ у шухляду до паперів.
