Роману довелося швидко стати самостійним і дорослим. Як тільки він отримав свій шкільний атестат, то одразу взявся працювати. Він мріяв стати програмістом, але йому довелося відкласти свої плани на життя. Хлопець змушений був їхати за кордон.
Спочатку йому було ой як не солодко. Ніякого зв’язку з батьками чи друзями. Річ у тому, що свій єдиний телефон він залишив вдома. Роман хотів купити собі новий, з камерою і дзвонити рідним. Та для цього був потрібен час. Батьки аж 2 місяці були без жодних новин від сина і не знаходили собі місця.
Довгоочікуваний дзвінок відбувся. Хлопець влаштувався на невеликий завод. Робота була не надто важка, йому дали кімнату з якої він і здійснив відеодзвінок. Батьки дуже раділи побачити сина цілим і неушкодженим, все його розпитали та нарешті могли спокійно заснути.
Час йшов. Хлопець відправляв зароблені гроші додому і нарешті ставав ближче до своєї мрії. Так він прожив 3 роки та тепер був готовий повертатися на батьківщину.
– Алло, мамо, я скоро приїду. Так-так, перед Новим роком чекайте! Але наготуйте багато, я буду не один! – Радісно повідомив син.
У Романа була дружина і маленька донечка про яких він нікому не розповів.
– О це так новина! А чому ти раніше нічого не сказав, сину! Все, чекаємо на вас з нетерпінням! – Зраділа мама й обняла тата. – Ми з тобою стали бабусею і дідусем! Щастя то яке!
Даремно син переживав, що батьки не зрозуміють. Він не хотів, щоб його сім’я стала тягарем для них, поки він не переїде у власне житло. Та вони сильно полюбили дружину Іру і маленьку Софійку. Обожнювали її голубі очі та золоті кіски, дівчинці було 2 роки. Вона стільки радості їм принесла, що кожен день ставав все щасливішим.
Одного дня мама Романа побачила у поштовій скриньці лист. Прочитавши, що писало на ньому її очі округлилися.
– Що це означає? Який такий польський дитячий будинок, що це? – Жінка не знала, що сказати та вирішила перенести розмову з сином.
Після вечері мати показала сину свою знахідку.
– Синку, тут сьогодні лист з Польщі принесли. Не розкажеш, що це?
– Я не хотів так швидко. Але, видно, зараз саме той час. Інколи я знаходив собі підробіток. Одного разу я прийшов у сиротинець. Лагодив там комп’ютери й познайомився з Ірою. Вона працювала вихователем і я запросив її на побачення. Ми закохалися і вирішили одружитися. Вінчання було у старенькій церкві. А через деякий час до дитбудинку привезли дівчинку. Нашу Софійку. Її мати стала жертвою гвалтівника. Як би не намагалася, але не змогла прийняти свою дитину і віддала її. А ми її одразу полюбили та забрали собі. – Роман замовк, усі його дуже уважно слухали. Потім дружина обняла його, а мати витерла з щоки сльозу.
– І тепер ми тут. З вами. Могли приїхати раніше, але документи не так швидко можна було оформити. Зате ми ще трохи попрацювали. Ірі за це житло дали й зарплату підвищили. Тепер ви все знаєте. І якщо не приймете Софійку за рідну внучку я вас зрозумію. Та ми ні про що не жаліємо.
– Ти що, сину! Вона вже стала нашою улюбленою онучкою! Ми пишаємось вашим рішенням і раді, що маємо такого доброго і чуйного сина. Але не варто було це приховувати.
Роман щиро обійняв батьків. Він подумав, що дійсно міг зізнатися раніше, просто не знав, що ця новина зробить їх такими щасливими.
Чи варто було боятися Роману говорити батькам про свою молоду сім’ю? Як би ви відреагували на місці його мами?
