“Коли сталася трагедія в Оленівці, я ніби померла”: родичі героїв полку “Азов” майже рік чекають на повернення рідних з полону

Як тільки з‘являється інформація про наших хлопців, яких вдалось повернути з полону, у серцях сотень українців з’являється надія. Віра, що в одному з облич військових вони впізнають найрідніше.

Серед тих, хто з надією чекає чергового обміну, і Софія. Свого тата вона не бачила вже рік: він захищав «Азовсталь», коли його і побратимів з «Азову» взяли в полон російські війська. Це інтерв’ю опубліковане без інформації про кількість полонених чи процеси навколо обмінів. Воно створене, щоб нагадати про тих українських захисників, що і досі перебувають у російському полоні. І тих, хто з вірою в серці чекає їх вдома.

 Незабаром у твого тата день народження. Як зазвичай ви відзначали цей день?

– Останні роки тато був на службі, і виходило, що майже всі свої дні народження він провів у полку. Але саме минулого року він приїхав додому і ми святкували разом, після чого він повернувся в Урзуф. Коли я з ним прощалася, то навіть уявити не могла, що через рік навіть приблизно не буду знати, де він.

Я не пам’ятаю в деталях той день, але пам’ятаю саме момент прощання. Це було стандартне прощання, як і кожні 3 місяці під час минулих ротацій. Емоційне, зі знанням, що ви побачитесь за 3 місяці і проведете класно час всією сім‘єю. Ніякої тривоги чи відчуття, що вже дуже скоро він буде в такому пеклі.

І я, звичайно, тепер шкодую, що поставилась що цієї зустрічі тоді з такою легкістю.

– Фактично, це була остання ваша зустріч?

– Так, нам пощастило побачитися перед повномасштабним вторгненням. Ми з мамою ще обговорювали: чи змінилось би щось, якби він зустрів війну вдома? Але ми знаємо, що тато одразу би поїхав у Маріуполь. Він був би там у будь-якому разі, він би пройшов цей шлях і все одно опинився би в полоні або загинув там.

– Чому він, уже доволі доросла людина, ухвалив рішення піти на військову службу? Що його мотивувало?

– Чесно кажучи, я ніколи не обговорювала з ним це питання. Пам’ятаю лише, що його дуже вразила смерть мого друга. Він знав, що велика кількість мого оточення там, на війні. З деякими він був особисто знайомий. Здається те, що я в свої 21 ховаю близьку мені людину, яка загинула на війні, стало якоюсь точкою відліку, і він почав роздумувати у цьому напрямку. Так він і опинився в “Азові” на кілька років і планував надалі продовжувати контракт.

– Як часто ви спілкувалися, починаючи з 24 лютого? Що він розповідав про події у Маріуполі?

– Зі мною та мамою він стабільно раз на 2 дні спілкувався, здається. Весь час говорив, що все нормально, не переживайте за мене. Я старалася, пам’ятаю, відволікати його, типу “ой, дивися, в нас сніг пішов”, “а ми зараз чай п’ємо”. Намагалася показати, що ми окей, ми його чекаємо, все буде добре. Я розуміла, що у нього кожного дня велика кількість роботи, але він взагалі не скаржився ні на що.

Єдиний раз була ситуація, коли він написав мамі на піку емоцій. І саме це його смс остаточно спонукало мене вивезти маму з донькою за кордон. Сталося так, що на місце, де він жив на той час, впала російська бомба. Його не було на місці через завдання. Було багато загиблих. Тоді вперше за всю війну тато наполегливо попросив нас виїжджати – напевно, боявся, що ми можемо потрапити в таке пекло, і він не зможе нас захистити.

Він ні разу не показував страху за себе. Ні разу. Лише підтримував нашу надію, що все буде добре.

Понад те: коли він уже був у полоні, то в чат родин полонених написала жінка на ім’я Оксана, яка шукала рідних чоловіка з таким-то позивним. Я відповіла, що це мій тато. Жінка написала, що її чоловік, який також обороняв Маріуполь, не мав можливості виходити на зв’язок телефоном. Так вийшло, що він здружився із моїм татом, який по службі частіше мав зв’язок і передавав йому по рації, що з ним все добре. Тато своєю чергою вже повідомляв про це Оксані. Вона дуже мені дякувала за батька, адже він підтримував її і заспокоював, хоча сам перебував усередині пекла. Я читала її смс і ридала.

– Тобто, твій тато примудрявся ще й незнайому йому людину підбадьорювати.

– Так! Є ще одна дуже емоційна та навіть трохи нереальна історія, як тато умудрився допомогти дізнатись новини моїм друзям про їхніх рідних у Маріуполі. Друзям, які були тоді в Києві, а сам перебував при цьому в зруйнованому Маріуполі без зв’язку. З питань безпеки поки не можу оголосити всі деталі… Але те, що він під час війни ще дужче розкрився як людина з високою емпатією та бажанням допомагати, кому він може – це просто факт, і я дуже пишаюсь усіма його вчинками.

– Як ти відреагувала на те, що батько опинився на “Азовсталі”?

– Спочатку не було розуміння, що це стане їхньою пасткою. Сподівалася, що буде допомога від міжнародної спільноти, ми ще вірили, що ЗСУ підуть в наступ…

Я сприймала “Азовсталь” як можливість вижити, щоб дочекатись підмоги. Уже поступово, пам’ятаю, з’явилося відчуття якоїсь нереальності. Я не могла усвідомити – як у ХХІ столітті до людей не можна дістатися? Було таке відчуття, що тоне “Титанік”, а ти дивишся на це в прямому ефірі.

Я не знала, куди бігти, до кого звертатися – до Зеленського, до Ердогана чи ще до когось, щоб хоч якось допомогти. Кожен день прокидалася з думкою: “Хоч би він сьогодні не загинув під завалами”. Кожен день ти оновлюєш новини з холодним заціпенінням.

Коли росіяни прорвалися на “Азовсталь”, я була за кордоном. Читаю цю новину, захожу в чат до тата, питаю, як він – тиша, був в мережі 2 години тому. І ти просто перестаєш існувати, допоки він не з’явиться з відповіддю.

Ти розумієш, що ти нічого не знаєш, нічого не можеш зробити і ти просто в цей момент не живеш. Палітра емоцій, яку неможливо описати. Це істерика, це плач, це бажання вибігти на вулицю й бігти від себе ж.

Найбільше давило те, що мені постійно здавалося, що я можу зробити більше, я маю зробити більше. Скільки б не було докладено зусиль – вони ще там. І також давило те, що дуже довго збирався мільйон підписів на петицію про екстракцію. З одного боку було враження, що всім болить “Азовсталь” і вся Україна розуміє цю трагедію, яка відбувається у прямому ефірі. Але коли потрібен був мільйон підписів і я дивилася на те, як повільно вони збираються, було відчуття покинутості.

На жаль, і зараз не всі до кінця розуміють, яку вагому роль відіграла героїчна оборона Маріуполя та “Азовсталі” у війні. Адже вони відтягували на себе величезну кількість військ, артилерії, літаків. “Азовсталь” дала нашим військовим час і можливість підготуватися на інших напрямках. Велика кількість російської сили утримувалася саме на маріупольському напрямку. І це вклад, який ми завжди маємо пам’ятати та пишатись нашими героями.

– Яким було ваше спілкування під час перебування батька на “Азовсталі”?

– Він не дзвонив, інтернет не витягував дзвінки. Я знаю, що він спав на день по 2–3 години, бо мав багато роботи. Він дуже схуд – втратив кілограмів 20. Він просто не встигав їсти, ну а потім вже не було й чого, наскільки я знаю. Але ми мали контакт практично кожного дня.

Мені було страшно запитати щось у нього. Він написав, що все добре і я: “фух, усе добре”. Я розуміла, що якщо почну розпитувати, а він поділиться, то я просто збожеволію: ти й так не вивозиш, а з подробицями стане важче. Напевно, я і себе, і маму оберігала від цього. Чи, правильніше казати, він нас уберігав від усіх подробиць, і я, розуміючи це, не лізла з розпитуваннями. Живий – це головне.Щоразу це була переписка, ніби з паралельного світу. Він писав легко і невимушено: “все нормально, вибачте я йду спати, бо не спав сьогодні”, “я живий і, наскільки це можливо, здоровий, все добре”. Декілька фоток скидав і навіть на них він стоїть і посміхається. Брудний, замазаний чимось, але посміхається на всі зуби. Просто це мій тато такий, завжди посміхається. Цим я в нього пішла.

Я думаю, щоразу, як ми писали одне одному смс – розуміли, що обоє брешуть. Він пише, що все добре, і я, опухла від сліз, пишу, що все добре, бать, не хвилюйся за нас, ми в нормі. І я точно знала, що все це неправда. Але як по-іншому?

Наша остання переписка відбулася перед полоном, за декілька годин до виходу з “Азовсталі”. Пам’ятаю, злякалася, коли побачила дзвінок з його номеру. Боялася, що вже росіянин почне мені щось у слухавку говорити. Але це був тато: “Доцінька, нас готують на екстракцію, не переживай”. Їм казали, що вони виїжджають, їх десь розселять, вони там поживуть якийсь час – і їх повернуть додому. Буде можливість телефонувати раз на три дні…

Коли вони вийшли з “Азовсталі”, це було облегшення. Я його навіть питала: “Ну як, стало легше?”. Він написав: “Так, дні без бомб – це круто, можна видихнути!”. Я була щаслива читати це і знати, що він більше не чує цих страшних звуків і не бачить щодня смерть.

Перший час я трималася на цьому полегшенні. Але через 2 тижні після того, як він потрапив у полон, стало зрозуміло що ніякого зв’язку з ними не буде. Тоді стало важче, бо прийшло чітке розуміння, що вже щось не працює, як мало б.

А потім стався теракт в Оленівці…

– У день, коли сталася трагедія в Оленівці, я просто ніби померла. Здавалося, що я пережила часи “Азовсталі”, мій тато вижив там, і я вже не буду так сильно божеволіти, бо він у безпеці, хоча й у полоні. Через кілька днів після мого дня народження, я веду маленьку доньку на пляж і читаю в новинах про цю трагедію. Мені стало зле на вулиці, я ледь не знепритомніла від шоку, донька дуже злякалася. Я спочатку сподівалася, що це фейк. Маму я умудрилась відволікти на весь день від новин, нічого не сказала їй до самого вечора, допоки не з’явились списки з російської сторони. Вдавала перед мамою, що все добре. Весь цей довгий день здавалось, ніби я в найстрашнішому своєму сні.

– Тобто, ти отримала останню звістку від тата ще в травні ?

– Так. Що з ним, як він – узагалі нічого невідомо, навіть приблизно. Людина ніби розчинилася десь, і в мене немає ніякої можливості дізнатися, де він. Єдина можливість – це поспілкуватися з тими, хто вийшов з полону, можливо, хтось його бачив. Але поки мені ще не пощастило дізнатись нічого. І іноді я не можу усвідомити, що це моя реальність зараз. Як і реальність всіх, хто чекає.

– Які в тебе відчуття, коли ти бачиш, що відбувся новий обмін?

– Коли відбувся перший великий обмін, я вже за 15 хвилин від новини знала, що тата там немає – мені сказала про це дівчинка з “азовської” спільноти, яка була на місці. Але я була неймовірно щаслива від того, що обміни почалися. Я була щаслива за сім’ї звільнених та і просто побачити обличчя наших героїв вже на території України було неймовірним відчуттям радості.

Звичайно потім я вже поплакала і через сум, що мої очікування не виправдалися, але все одно було піднесення – “вау, обміняли велику кількість людей, командирів, зараз все піде й далі!”. Був заряд енергії.

Якщо чесно, зараз про всі обміни я читаю і знаю, що його там нема. У мене особисто ці секунди надії, коли ти наближаєш фото і роздивляєшся обличчя чи зупиняєш відео і шукаєш там щось рідне дають такий великий сплеск гормонів в організм, що потім я потрапляю у сильну дофамінову яму: йде величезний виплеск щастя, сподівань і потім залишок дня ти ридаєш від болю. Потім іде наступний день, стає трохи легше і ти потроху за кілька днів відходиш.

До речі, батько мені сниться перед кожним обміном. Це почалося ще 21 вересня, перед першим обміном. Я не знаю, як це можливо, при тому, що ми не маємо ніякої інформації про обміни, коли вони готуються і коли будуть. Але це просто якась така магія, яка працює. Я не завжди пам’ятаю, що мені снилося, але завжди, як сниться він є стійке відчуття, що він там був. Я дуже хочу сміх його почути – хоча би уві сні.

– Ти єдина дитина у батьків?

– Так. Я завжди була “бойова татова донечка”. Батько в мене сильний і я також вчилась цього. Те, яка я є зараз – це його великий вклад. Коли були часи оборони Маріуполя, “Азовсталі”, я ні разу не написала йому, що я не справляюсь. Навпаки, я заспокоювала, що “пригляну за мамою, за онукою його. Я все зроблю задля нашої з ними безпеки. Якісь прохання в тебе є – я все виконаю, я тримаю тил”.

– Що ти бажаєш татові в його день народження?

– Можливо, це дуже маленька мрія в розрізі ситуації, але зараз я просто хочу, щоб він дізнався, що з нами все добре, і ми в безпеці. Бо я знаю, що він переживає. Знаю, що переживає більше, ніж за себе.

Звісно, я бажаю йому витримати це все. Щоб він швидше нас побачив, а ми його.

Ми дуже чекаємо зустрічі. Я досі веду переписку з батьком в месенджері телеграм. Коли звільняли Херсон, я йому писала: “Тато, уявляєш, звільняють Херсон!”. Пишу про все, що йому цікаво було б. Новини якісь важливі – пишу. Наснився він мені – пишу. У доньки моєї зуби молочні випали – пишу, фото скидаю. Дитяче свято в садочку – скидаю фото і відео. Плачу також туди, можу там бути слабкою, ділюсь іноді там з ним, як важко це все витримувати і при цьому жити життя.

Боляче від того, що смс завжди залишаються непрочитані. А тепер месенджер заблокував його профіль, бо там це робиться автоматично, як не заходиш більше ніж 6 місяців і напроти кожного смс тепер стоїть червоний знак оклику – помилка надсилання. А сам контакт підписаний: Видалений Користувач. Я знаю, що він зможе прочитати ці смс лише з мого профілю, коли я дам йому в руки свій телефон, а свій акаунт він уже не відновить, такі правила телеграму.

Але я не знаю, чи дам прочитати йому це все. Думаю, це може бути занадто боляче.

Що наша країна переможе, то я це просто знаю. Але бажаю йому побачити це не зі стін тюремної камери.

Завантаження...
Cikavopro.com
Adblock
detector