А те, що сталося в моєму житті й досі я збагнути не можу, бо уявити не можу, як так можуть вчинити найрідніші люди.
У мого батька була дуже велика сім’я, адже бабуся мала чимало дітей. Тато був дуже веселим, займався спортом, любив подорожувати, захоплювався антикваріатом, був дуже цікавою і розумною людиною. Нам з мамою з ним дуже добре і легко жилося.
Та не склалося в батьків, на жаль, не зійшлися характером, розлучилися майже 7 років тому, але залишилися дуже добрими друзями. А потім тато занедужав.
Ми сумували разом з ним, останнім часом зовсім від нього не відходили, але вдіяти нічого не могли. І ось його не стало. Ми з мамою повідомили про те, що трапилося родичам. Мої дві тітки приїхали дуже швидко, буквально через день.
Ми з мамою дуже здивовані були, адже вони зараз в Італії облаштовуються, постійно зайняті і вже давно у нас не були, та й з татом спілкувалися мало. А тут відразу так швидко приїхали. Дядько приїхати не зміг.
Ми розмістили обох тіток в будинку батька на ночівлю, адже він жив сам, а самі з мамою почали організовувати прощання з татом. Ці кілька днів були для нас зовсім складними. Тітки тільки сумували і нічим не допомагали, казали, що втомлені з далекої дороги, хоча ми дуже їх про це просили.
Настав день прощання. Обід ми замовили в невеличкому місцевому кафе, прийшло чимало люду. Нам приносили співчуття та одночасно запитували про заповіт. Я не розумію, як люди так можуть, але вони цікавилися цим.
Справа в тому, тато був не бідний, але нам з мамою було не до цього, ми навіть не думали про спадок тоді. Як люди порозходилися, то родичі стали самі сперечатися, кому, що має дістатися. Нам з мамою було неприємно це чути, ми відразу додому пішли, а тітки до татової хати.
А вже за декілька днів тітки поїхали з батьківського дому.
Через тиждень я вирішила навідатися в будинок до свого тата, адже він трішки далеченько від нас, хотіла привести його в порядок, зібрати деякі речі, адже раніше не могла туди зайти.
Зайшовши в будинок, я була дуже здивована тому, що побачила там. Я спочатку подумала, що щось сталося тут: всюди валялися речі, книги, якісь папери, не вистачало багатьох антикварних предметів, якими займався батько. У будинку був безлад, тітки просто взяли все, що найцінніше було.
Я була засмучена дуже, зателефонувала відразу одній з них, вона зізналася, що взяла дещо, але тільки те, що належало їй, як рідній татовій сестрі, і інша сестра собі теж щось взяла, вони його родина і мають повне право на це. Тоді я зрозуміла, ким виявилися наші родичі.
Татові сестри просто не стали чекати оголошення заповіту, а винесли все найцінніше, щоб нікому не дісталося. Стало гірко та прикро через це. Ці речі були досить таки дорогі не скільки в матеріальному плані, а як в якості пам’яті про нашого тата.
Я обережно все розповіла мамі. Вона теж була засмучена. Ми не знали, що робити, але повернути вже нічого не можна було. Та й що тут зробиш? Хіба сваритимешся з родиною? Що їм можна довести і як говорити, якщо вони самі не розуміють цього?
Тітки вже з дядьком з’явилися знову тільки через пів року, коли прийшов час вступати в спадок. На наш превеликий жаль, багато, що батько заповів зі своїх колекцій, було втрачено, точніше сказати, забрано ними ще з початку, а ким саме, невідомо. Нам з мамою дістався будинок, на який тітки теж хотіли претендувати, але не могли і дуже розсердилися за це на нас.
Відтоді я живу в будинку свого тата. Тут все абсолютно нагадує мені про нього, про те, якою чудовою він був людиною. І нехай деякі дорогі речі безслідно зникли, для мене важлива саме пам’ять про нього. Родичі більше не з’являлися до нас, ще й плітки недобрі розносять.
Та й нам з мамою самим не хочеться спілкуватися з такими людьми, людьми, для яких нічого святого немає. Нехай всі речі, які вони забрали будуть на їхній совісті. Але прикро, що люди нам доносять, що татові сестри скаржилися, що ми все забрали собі, хоча мама з батьком розлучені були вже 7 років. Але хіба ми не вірно вчинили? Що ми мали віддати їм? Хіба це справедливо?
