Люди століттями намагалися сформулювати якості, властиві справжньому коханню. Тисячі фраз з цієї теми стали цитатами. Часто визначення у них суперечать одне одному. Адже складно вмістити таке багатогранне почуття у рамки звичайних слів. Але є вчинки, які говорять про кохання голосніше за тисячу слів. І про одного з них ми розповімо у цій статті.
Життя Оксани Баландіної, 23-річної медсестри з Лисичанська, поділено на дві нерівні частини. У першому було звичайне мирне життя в будиночку біля річки, виховання двох дітей, ведення присадибного господарства.
Друга почалася 27 березня, коли Оксана зі своїм майбутнім чоловіком Віктором вирушили на отримання гуманітарної допомоги. Повертаючись додому, вони вирішили трохи зменшити шлях.
“Цю стежку я знаю дуже давно, ми там з дитинства ходили”, – згадує Баландіна.
“Я йшла трохи попереду, чоловік із другом зупинилися, і тут я побачила – стирчить снаряд у землі. Хотіла йому показати, повертаюся наполовину і тільки встигла крикнути: “Зай, глянь!” Він дивиться – а я підлітаю”.
Віктор, який йшов за дружиною, дивом не постраждав під час вибуху. А Оксана залишилася без ніг та чотирьох пальців на лівій руці. При цьому дівчина навіть не знепритомніла. Мало того, саме вона керувала діями шокованого чоловіка.
«Якби не Оксана, я не знаю, що трапилося б», — зізнався він згодом агенції Reuters.
Швидка приїхала швидко. Але медики побоялися забирати Оксану із замінованої стежки, вирішивши чекати на МНС. Тому до дороги її виносили чоловік та вітчим. А далі була місцева лікарня та чотири операції.
«МЕНІ НЕ ХОТІЛОСЬ ЖИТИ»
«Вранці 28 березня, виспавшись і відпочивши від операції, я побачила, що я не маю ніг. Лікарям довелося ампутувати їх по третину стегна. А на лівій руці залишився лише великий палець. Коли все трапилося, я кричала, просила мене вбити. Мені не хотілося жити. Не хотілося, щоби діти бачили мене інвалідом. Але завдяки підтримці рідних, знайомих та незнайомих людей у мене відкрилося друге дихання. Я житиму заради сім’ї», — розповідає Оксана.
У Лисичанську дівчині надали першу допомогу, обробили рани та сформували кукси. А за три дні евакуювали для подальшого лікування у Дніпрі та Львові. Весь цей час Віктор не відходив від коханої ні на хвилину, підтримуючи та допомагаючи зберігати присутність духу. Бог не дає випробування, які ми не можемо пройти. Тому у нас все буде добре», – упевнений він.
Оксана з Віктором разом уже 6 років і виховують п’ятирічну доньку та семирічного сина. Тому вони вирішили, що не варто відкладати життя на потім. І зіграли весілля прямо у палаті Центру хірургії, де замість гостей були медики та пацієнти.
Обручки їм купили у Львові, торт спекли волонтери. І лише весільний танець молодят вийшов не таким, як вони колись мріяли. Адже нареченому постійно доводилося тримати Оксану на руках.
У найближчих планах у пари подорож до Німеччини, де Оксані мають зробити протези. Після цього вона мріє обійняти сина та доньку. Через безперервний обстріл Лисичанська ті змушені були перебратися в Полтавську область і дуже нудьгують там по мамі.
А поки що мужня дівчина завела ТікТок-аккаунт, де показує процес своєї реабілітації. Оксана вірить, що так вона допомагає не опустити руки іншим людям, які отримали страшні травми на цій війні.
Насамкінець хочеться побажати Оксані та Віктору щастя. Ми сподіваємось, що добро, яке вони отримають у своєму житті, компенсує трагічні втрати. А їхнє життя буде довгим, щасливим і сповненим любов’ю.
