Двері холодильника дзенькнули об стіну так, що на поличці здригнулася банка з огірками. Я ще навіть взуття не зняла — в коридорі пахло лікарнею і чужими ліками, а в кухні вже стояв Іван, голий по пояс, з моїм пакетом у руках.
— Це що? — він витягнув чек, розгорнув як вирок. — Ти знову накупила дурниць?
Я мовчки тягнуся до раковини, щоб помити руки. Вода біжить тонкою цівкою, ніби й вона боїться голосно текти. За спиною — шурхіт паперу і його важке сопіння.
— Тюль? — він кидає на стіл згорток тканини. — Ти шо, пані? У нас стіни не голі, а грошей — не мішки!
З кімнати, сонно шаркаючи тапками, виходить Дмитрик. Волосся стирчить, очі напівзакриті, в руках — маленька машинка без колеса. Він зупиняється на порозі й дивиться на мене, ніби перевіряє: можна дихати чи ні.
Я присідаю до нього, притискаю до себе на секунду — і відпускаю, бо Іван уже знову б’є словами, як кришкою по каструлі.
— Я весь день вдома, а в хаті… — він рукою махнув по повітрю, ніби там пил висить. — Ні порядку, ні розуму. Ти прийшла на все готове, а сама… нічого.
Колись ці його «все готове» звучали для мене, як щось блискуче. Машина, квартира, робота за кордоном — усі в селі шепотілися: «Оце пощастило». Мама перед весіллям гладенько мені косу заплітала й казала так тихо, щоб ніхто не почув: «Тримайся за такого. Не всякій таке випадає».
Я тоді стояла в білій сукні й дивилася на Івана, як на великий квиток у життя, де буде тепло і спокійно. Він посміхався рідко, але коли посміхався — люди навколо оживали. І мені здавалося, що я теж.
Пелена спала не в один день — вона злітала клаптями. Спочатку — його «я на роботі, не дзвони», потім — «не чіпай мене, я втомився», потім — довгі тижні без нього, коли я сама носила відра, сама міняла крани, сама тягла пакети, сама слухала, як вночі вітер б’є у вікна, і сама підписувала в поліклініці папери, коли він був «на заробітках».
Коли він приїжджав, у квартирі ніби ставало тісно. Він заходив — і повітря згиналося під нього. Валіза на підлогу, куртку на стілець.
— Де їсти?
Якось я купила ковбаси — просто, щоб у холодильнику було щось «на завтра». Він побачив і довго, дуже довго крутив упаковку в руках, як наче там було написано моє ім’я.
— Без ковбаси проживеш. — сказав тоді спокійно. — Ти думаєш, я там, за кордоном, гроші на деревах зриваю?
Потім була хімія для ванни — «содою помиєш». Потім нові шкарпетки Дмитрику — «він ще малі, і так походить». Потім мій шампунь — «візьми дешевший, що ти там голову золочиш?»
Він наче вчив мене дихати на півлегені. І кожен раз, коли я хотіла заперечити, в його очах з’являлося щось таке… мовби я йому винна ще до того, як слово сказала.
Дмитрик народився — і стало гучніше. Не радісніше — гучніше. Пелюшки, каші, лікарі, безсонні ночі, коли дитина горить температурою, а ти сидиш на краю ліжка й слухаєш, як він хрипить, і боїшся навіть ковтнути, аби не перелякати.
Іван лежав поруч, спиною до нас. Я тихо тягнулася до аптечки, збивала температуру, поїла з ложечки, витирала лоба. Він жодного разу не встав — хіба перевертався і бурмотів:
— Тихше… я завтра за кермом…
Якось Дмитрик почав кашляти так, що аж синів. Я підхопила малого, кинулася шукати інгалятор, на ходу набирала швидку. Іван підняв голову, подивився на мене, як на людину, що розбудила його без причини.
— Ти шо, здуріла? — просичав. — Зараз паніку розведеш, сусіди почують.
Сусіди… Я тоді стояла посеред кімнати, тримаючи дитину, і думала не про кашель, а про те, як страшно жити з людиною, яка боїться не того, що дитині боляче, а того, що хтось щось подумає.
Минулого року Іван приїхав у відпустку — і залишився. Двері за ним зачинилися, а відчуття було таке, ніби в нашій квартирі поселилися чужі черевики — важкі, мокрі, які ніколи не знімають.
Він ходив з кімнати в кімнату, як господар складу, перевіряючи, що де лежить. Я влаштувалася на зміну в лікарні — медсестра. Руки пахнуть спиртом, під нігтями — марля, у голові — чужі тиски і чужі прізвища. Я приходжу додому, а він на дивані, телефон у руці, телевізор говорить сам із собою.
— Купи цигарки, — не піднімаючи очей. — І пива. Бо що це за життя?
Я ставлю сумку на підлогу, знімаю куртку, шукаю поглядом Дмитрика. Дмитрик сидить на килимі й перебирає машинки. Поруч — тарілка з недоїденою кашею. Вона вже підсохла по краях.
— Ти його годував? — питаю тихо.
Іван клацає пультом.
— Він не хотів. Я шо, маю йому в рот пхати?
Я мовчки беру тарілку, наливаю води в чайник, дістаю хліб. Дмитрик підходить до мене і шепоче, майже беззвучно:
— Мам… можна мультик?
Я киваю, хоча знаю: якщо я ввімкну йому мультфільм, Іван скаже, що «ти виростиш з нього дурня», якщо не ввімкну — дитина буде тихо сидіти і дивитися у стіну.
Наступного ранку все йде, як на заводі. Дмитрика — в садочок. Білизну — в пралку. Суп — на плиту. Підлогу — протерти. Себе — зібрати в купу і вивести на зміну.
Я стою в коридорі, зав’язую шнурки, Дмитрик уже в курточці, а Іван виходить на кухню, чухається, позіхає.
— Повернешся — заїдеш до моїх, — каже так, ніби це не прохання, а графік. — Тато просив. Треба на городі допомогти.
— Іване… — я навіть не підвищую голос. — Я після нічної. Я не поїду. Я втомлена.
Він завмирає. Наче хтось вимкнув звук — і в тиші чути, як десь у під’їзді зачиняються чужі двері.
— Не поїдеш? — перепитує він повільно.
Я беру Дмитрика за руку.
— Не поїду, — повторюю. — Хай самі… або ти…
І ось тут він різко підходить ближче. Не б’є — ні. Він робить інше. Він стає так близько, щоб я відчула його дихання, щоб мені захотілося відступити.
— Ти мені будеш казати? — тихо. — У моєму домі?
Дмитрик стискає мої пальці, як маленькі щипці. Я бачу, як він не дивиться на Івана — дивиться кудись у підлогу, в те місце, де безпечно.
— Їдь до своєї мами, — кидає Іван і відчиняє вхідні двері. — Там і командуй. А тут — не будеш.
Від дверей тягне холодом. На сходовій клітці чути чиїсь кроки, запах підвалу, сирість. Я стою з дитиною, з сумкою, з ключами в руці — і розумію, що він уже не свариться. Він показує мені напрямок.
Я не кажу «добре». Я не кажу «пробач». Я просто відпускаю Дмитрикову руку на секунду, щоб застібнути йому блискавку до самого підборіддя. Потім знову беру його за руку — міцніше, ніж щойно.
Іван дивиться, як я нахиляюся до тумбочки. Думає, певно, що я зараз полізу за гаманцем, як завжди. А я витягаю з шухляди прозорий пакет із документами — той, що лежить там «на всяк випадок». Паспорти. Свідоцтво. Поліс.
Ключі від квартири я кладу на тумбочку. Обережно, щоб не дзенькнули.
Дмитрик підіймає на мене очі — великі, круглі.
— Мамо… а ми куди?
Я відчиняю двері ширше, пропускаю його вперед і кажу тільки одне:
— Виходь.
А Іван так і стоїть на кухні, з рукою на дверному косяку, ніби він досі вважає, що це він мене виставив.
