Тітка Василина з’явилася на порозі в туфлях на тонких підборах, ніби то не наше село з лютневим болотом, а якийсь глянцевий показ мод. З-за її плеча Маркус притримував валізу, чемно всміхався, а вона вже простягала руки до бабусі, не знімаючи рукавичок.
— Ай, мамо, тільки не плач, — сказала вона швидко, ніби сльози могли пом’яти її зачіску. — Ми ненадовго, до березня.
Бабуся ковтнула, витерла руки об фартух і таки притиснула її до себе. Дід мовчки взяв Маркуса за лікоть і повів нагору — показувати другий поверх, який вони тиждень вимивали, провітрювали, застеляли новою постіллю, ніби чекали не гостей, а інспекцію.
Уже ввечері тітка ходила хатою, як по орендованих апартаментах: тут коврик підправила носком, там вазочку пересунула. Маркус, як тінь, носив сумки, кивав і всміхався, коли йому показували комору й хлів.
— Він такий уважний, — прошепотіла мама, ніби боялася сполохати їхнє щастя.
Я теж хотіла радіти. Колись тітка Василина була моєю найкращою тіткою на світі: приносила цукерки, діставала з кишені іграшку “просто так”, а коли я хворіла — сиділа біля ліжка й різала яблука тоненькими скибками.
Але тепер вона дивилася на нас так, ніби ми трохи відстали від життя — і їй нас шкода. А ще… ніби їй треба нам це показати.
***
До її дня народження я готувалася, як до іспиту. Хотілося не осоромитися. Хотілося, щоб вона побачила: ми теж не з порожніми руками, ми теж вміємо зробити красиво.
Я довго крутила в руках сережки в магазині — золоті, акуратні, не кричущі. Підібрала кулон зі знаком зодіаку, щоб “було особисте”. Чоловік зітхав біля вітрини, але не сперечався. Діти просили “хоча б один кіндер”, і я дала — нехай, свято ж.
Дорогою в село заїхали в супермаркет: шампанське, віскі, Наполеон. Я ще на касі подумала: “Оце буде вечір — як колись у нас. Тепло. Сміх. Повний стіл”.
Ми під’їхали вже по темному. У вікнах у бабусі світилося так яскраво, ніби вони чекали нас із оркестром. На ґанку тітка Василина — в сукні, волосся ідеально вкладене, нігті блищать.
— Ой, мої дорогі! — защебетала вона й одразу потягнула з пакета наш подарунок. — Ну які ви молодці! Мі аморе, дивись, яке золото!
Маркус нахилився, роздивився, сказав щось коротке англійською — “beautiful”, чи щось таке — і торкнувся мене по плечу, ніби ставив печатку: “Прийнято”.
Я зняла куртку, повісила шарф. У вітальні було чисто, пахло свіжою постіллю й якимось дорогим ароматом, що тягнувся за тіткою. Я оглянула стіл… і не зрозуміла. Стіл стояв порожній.
— А ви ще не накрили? — вирвалося в мене. — Може, допомогти?
Тітка Василина засміялася, ніби я сказала щось миле й наївне.
— Та все готово, — вона махнула рукою. — Зараз, секундочку.
Вона пішла на кухню, повернулася з двома тарілками сирів, виноградом, жменькою горіхів, тонко нарізаним хамоном — так тонко, що крізь нього можна було читати газету. Поставила ще терамісу — маленьке, “на дві ложки”.
І все.
Чоловік глянув на мене так, що я відчула, як у мене в щоках розгорається жар. Тато сів, притиснув коліна, мовчки роздивлявся тарілку. Дід кашлянув і теж промовчав. Бабуся стояла біля дверей кухні, стискаючи фартух, як рятівну мотузку.
— У нас в Іспанії так прийнято, — тітка Василина відкинула пасмо волосся. — Легка вечеря. Дієтична. Елегантна. Не оця ваша… — вона не договорила, але губи склалися в таке “ну ви зрозуміли”.
Маркус відкрив шампанське, дуже акуратно. Усі подякували. Всі зробили вигляд, що так і треба.
Я відламала шматочок сиру. Потім ще один. Відчула, як у животі порожньо. Діти шаруділи біля мене, шепотіли: “Мамо, а буде щось ще? А картопля? А котлетки?”
Я стискала їхні долоньки під столом, щоб мовчали.
— Спробуйте хамон, — тітка підсунула тарілку до тата, ніби робила велику ласку. — Це делікатес.
Тато кивнув, взяв скибочку двома пальцями. Поклав на язик, пережував, проковтнув — без жодного виразу. Як людина, що вміє терпіти.
***
Бабуся зникла на кухні хвилин на п’ять. Повернулася з підносом — на ньому канапки, мисочка з гарячим супом, швидко розігрітим, і чашки.
— Ой, мамо, — тітка Василина, навіть не підвищуючи голосу, промовила це так, що в кімнаті стало холодніше. — Ну навіщо? Це ж… важко.
Бабуся завмерла з підносом, ніби не знала, куди себе подіти.
— Та чоловікам… — вона почала виправдовуватися. — Вони ж з дороги…
— В Іспанії так не роблять, — тітка посміхалася, але в очах не було посмішки. — Після такого люди сплять і хропуть. А потім живіт.
Маркус опустив погляд у келих і зробив ковток, ніби це не його справа. Дід підвівся, забрав піднос у бабусі, поставив на край столу — твердо, без слів. Тато тихо взяв тарілку з супом і почав їсти, дивлячись у стіну. Чоловік відламав шматок канапки й мовчки підсунув дітям.
Тітка Василина в цей момент почала розповідати про якусь косметику, яку “Марко купив у самому центрі Мадрида”. Показувала баночки, тюбики, діставала з сумочки, розкладала на серветці, як коштовності.
— Дивись, — вона сунула мені під ніс крем. — Оце — не ваші базари. Це якість.
Я кивнула. Я навіть посміхнулася. Бо в тій кімнаті не було куди дітися.
***
Ми пішли рано. Не тому, що не хотіли святкувати, а тому, що повітря там було таке, ніби ним неможливо дихати.
На дворі мороз ущипнув щоки, і мені стало легше. Діти вже в машині одразу заговорили про їжу, не соромлячись.
— Мамо, я хочу їсти… — Мамо, я теж… — Тато, а вдома є макарони?
Чоловік завів мотор, стиснув кермо, і я почула, як у нього клацнули зуби.
— Я не зрозумів, — сказав він нарешті. — Це був жарт? Чи вона нас так… провчити хотіла?
Я мовчала. Мама в той вечір ще лишилася в бабусі — “помогти”, “прибрати”, “поговорити”. А ми заїхали на заправку. Я купила хот-доги, бургери, дітям — солодке. Вони їли так, ніби їх тримали на дієті тиждень.
Чоловік вийшов з машини, сперся лобом об холодне скло на секунду, а потім повернувся, вже спокійніше.
— По-іспанськи, — тільки й сказав.
***
Наступного дня мама прийшла до нас із таким обличчям, ніби всю ніч несла на плечах мішки.
— Я їй сказала, — мама зняла пальто й не пройшла далі порога. — Не витримала. — І? — я поставила чайник, руки тремтіли.
Мама присіла, дивлячись не на мене, а кудись униз, на мої капці.
— Вона сміялася. Каже: “У нас так культурно. А ви просто звикли їсти, як на весілля”.
Я мовчала. Чоловік у сусідній кімнаті включив телевізор — на повну, ніби хотів перекрити те, що ми зараз чуємо.
— А бабуся? — спитала я.
Мама стиснула губи.
— Бабуся потім тихенько запекла картоплю й дала дідові в мисці, щоб тітка не бачила. Як дитині ховала. Уявляєш? Власній дитині ховала від чужої… — мама спинилася, ковтнула. — А Маркус… стояв і робив вигляд, що не розуміє.
***
За два дні була неділя. Ми знову поїхали до бабусі — не до тітки, а до бабусі. Бо бабуся — то бабуся, навіть якщо в хаті тепер пахне чужими парфумами.
Тітка Василина сиділа на дивані з телефоном, листала щось і час від часу сміялася. Маркус вийшов на двір, фотографувався з дідом біля хліва — “very authentic”, як він сказав, і дід посміхнувся вперше за ці дні.
На кухні бабуся, побачивши мене, швидко витерла руки й відкрила духовку. Звідти вдарило таким теплим запахом печені, що я ледве не розплакалась.
— Я тобі в торбинку покладу, — прошепотіла бабуся й озирнулася на двері, чи не йде тітка. — Дітям. Бо ж вони…
Я кивнула. Взяла ту торбинку, як щось заборонене.
І тут у дверях з’явилася тітка Василина — легко, безшумно. Її погляд одразу впав на торбинку в моїх руках.
— Ой, мамо… — протягнула вона солодко. — Ти знову? Це ж… ну це ж село.
Бабуся не відповіла. Просто зав’язала пакет тугіше. Її пальці були червоні від роботи, і ті вузлики вона затягнула так, ніби зав’язувала не їжу, а свої слова.
Я стояла з торбинкою, не знаючи, куди подіти очі. Маркус зайшов з подвір’я, знімаючи рукавички. Побачив нас, зупинився на секунду, потім — дуже тихо, майже непомітно — підійшов до бабусі й поставив на стіл свою долоню.
У ній лежали дві купюри. Євро.
Бабуся глянула на гроші, потім на нього. Маркус нічого не сказав. Тільки легенько посунув ті купюри ближче до неї, ніби просив: “Візьми”.
Тітка Василина застигла в дверях, усмішка з’їхала з її обличчя, як погано наклеєна маска.
А бабуся так само мовчки взяла гроші, розправила їх, поклала під скатертину — і, не дивлячись ні на кого, поставила мені в руки ще одну, важчу торбинку.
— Неси, доню, — сказала вона тихо. — Поки гаряче.
