Моє життя завжди було схоже на якийсь серіал із дуже закрученим сюжетом. Кому переповісти – не повірять, що все це правда.
Я рано осиротіла – мої батьки померли, коли мені заледве 17 років виповнилося. Я знала, що допомогти мені нікому, тож доведеться брати життя у свої руки.
Закінчила медичне училище і стала працювати медсестрою в хірургічному відділенні. Всього мені вистачало для нормального життя, крім любові.
Тому, коли до мене почав залицятися пацієнт, за яким я доглядала після операції, я повірила, що скоро я й у цьому потреби не матиму.
Юра казав мені багато гарних і ніжних слів, освідчувався в коханні, обіцяв щасливе і безтурботне сімейне життя. Я настільки втомилася бути самотньою, що вся ця солодка брехня здавалася мені порятунком від одноманітності і сірості життя звичайної медсестри.
Я вийшла заміж за Юру. Це стало найбільшою помилкою мого життя, бо тоді я й припустити не могла, що мій обранець – злочинець!
Все почалося з того, що він почав мене постійно контролювати. Пильнував за тим, з ким я спілкуюся, що вдягаю, що купую. Жили ми за мій кошт, бо Юра був не лише ревнивим, а ще й жахливо ледачим.
Але це все були ще квіточки! Невдовзі я дізналася про чоловіка те, від чого моя кров захолола в жилах.
Він – справжній злочинець, негідник, який займається різними кримінальними справами. Я почула випадково розмову з його “колегою”. Вони обговорювали свої подальші плани на життя. В той момент я зрозуміла: людина, з якою я живу, здатна на все!
Хвиля страху і паніки накрила мене з головою. Хвала Богу, що документи та гроші я завжди тримаю при собі, тож я без жодних вагань кинулася навтьоки. Сіла в перший ліпший автобус на вокзалі і поїхала у невідомому напрямку якомога далі від рідного містечка.
Їхала я довго, поки не опинилася в якомусь селі. Схоже було на те, що тут про цивілізацію ніхто навіть і не чув, але тоді це було саме те, що мені потрібно!
Я добрела до місцевого магазину, де зустріла Михайла Івановича. Дідусь ніби відчув, що зі мною трапилася біда. Від хорошого життя до їхнього селища ніхто не втікає!
Коли чоловік запропонував мені допомогу, я не мала іншого виходу й погодилася. Але страшно мені не було. В очах Михайла Івановича було щось таке, що промовляло до мене: “Йому точно можна довіряти”.
Я жила в домі старенького, а коли він зліг від важкої недуги, я почала за ним доглядати. Паралельно влаштувалася медсестрою до місцевого медпункту. Жили ми дуже дружно, наче дідусь з онучкою.
Але трапилася подія, яка змусила мене покинути вже рідну для мене людину.
Коли я прибирала на шафі, то випадково зачепила рукою коробку зі старими фотографіями. Вона впала додолу, і купу світлин розлетілося по всіх підлозі. Я хотіла їх швидко поскладати, але коли взяла одну із них в руки – то просто остовпіла.
Зі світлини на мене дивився усміхнений Юрій, який міцно обіймав свого дідуся – Михайла Івановича. Тоді до мене дійшло, що мій чоловік – це і є онук мого рятівника. Старенький розповідав мені, що його підставили, тож він тепер сидить у в’язниці ні за що. Звісно, хто ж повірить у те, що його рідна людина – злочинець?
Поки дідусь спав, я швидко зібрала речі і кинулась втікати. Надворі була вже ніч, мені довелося йти через ліс, але іншого виходу не було.
Завтра мав нарешті навідатися в гості до діда його любий онук, який вже відсидів свій термін. Михайло Іванович не втомлювався повторювати, що я з ним маю неодмінно потоваришувати. Та я знала, що в тому домі на мене чекала тільки смерть.
В моїй голові роїлися тривожні думки, тож я й не помітила, як перечепилася за гілку і полетіла просто у глибоку яму, з якої нереально було вибратися самотужки. Тільки от насправді хвилювалася я зовсім не за себе, а за Михайла Івановича.
В тому злощасному яру я провела цілу добу. За той час бідний дідусь не міг зрозуміти, чому ж я від нього втекла після стількох років спільного життя. Ми ж із ним стали рідними людьми. Його серце, мабуть, краялося від болю. Єдине, що могло його розрадити – це приїзд онучка, який з’явився на порозі невдовзі після моєї втечі.
Прокручуючи в голові різні сценарії їхньої зустрічі, я почула чийсь голос:
– Аню, це ти?! Що ти там робиш? – наді мною стояв Влад – місцевий лісник.
Одним лише рухом він легко витяг мене з ями і повів до себе додому. Коли я зігрілася і змогла говорити, все розказала чоловікові. Він уважно мене вислухав, змусив себе повірити, що вся ця історія – це справді моя біографія, і кинувся на допомогу Михайлові Івановичу.
Старого любили усі! І він на це заслужив своєю добротою та щирістю. Тому, як тільки Влад почув, що йому може загрожувати найменша небезпека – вмить побіг до його дому.
Коли ми наблизилися до вікон, то побачили, як Юра намагається задушити рідну людину подушкою. Добре, що дужий і сміливий Влад розбив скло і повалив негідника на землю. Так той і залишився лежати під вагою лісника до приїзду поліції.
Як же зрадів дідусь, коли побачив, що я повернулася і разом з Владом врятувала його життя, як і він колись моє.
З того часу я подивилася на Влада зовсім іншими очима, в яких легко було помітити іскру закоханості і захоплення.
Через деякий час ми одружилися, а дідо Михайло тішився, намовляючи нас подарувати йому якнайшвидше бодай одного правнука.
Чи правильно вчинила Аня після того, як побачила світлину?
