Колись у мене була міцна сім’я. Ми з першою дружиною Ірою виростили доньку, купили хорошу квартиру, жили спокійно і по-людськи. Але потім у моєму житті з’явилася Поліна, і я сам усе зруйнував.
З Поліною все спочатку було яскраво. Вона була молода, красива, впевнена в собі. Я тоді добре заробляв і думав, що зможу дати їй усе, чого вона хоче.
А потім у мене почалися проблеми з роботою. Грошей стало значно менше, новобудову, куди ми мали переїхати, не здали вчасно, а оренду платити ставало дедалі важче. Саме тоді Поліна вперше заговорила про те, щоб переїхати до Іри в квартиру.
— А навіщо нам винаймати квартиру? — сказала вона. — Можна ж зекономити великі гроші.
— Там же Іра живе, — відповів я.
— І що? Там і твоя частка є.
Мені ця розмова була неприємна. Я давно для себе вирішив, що ту квартиру залишу Ірі й доньці, але вголос цього не казав. Не хотів сварок, та й сам боявся визнати, що вже не тягну теперішнє життя.
Через тиждень я вечеряв, а Поліна спокійно каже:
— Я вже сказала господині квартири, що ми наприкінці місяця з’їжджаємо.
Я аж ложку відклав.
— Ти серйозно? Я ж не домовлявся.
— А чого чекати? Чи ти своїй колишній навіть не подзвонив?
Того вечора я вийшов гуляти з собакою і сам не помітив, як набрав Іру. Стояв біля під’їзду, дивився в темряву і говорив тихо, ніби соромився самого себе.
— Іро, у мене проблеми. Нам би на кілька місяців десь пожити.
Вона навіть не сперечалася.
— Це ж і твоя квартира, Андрію. Приїжджайте.
Коли ми приїхали, мені вже було ніяково. А Поліна зайшла першою, глянула навколо і тільки скривилась.
— Темнувато тут, — сказала вона.
Іра стояла на кухні й відповіла коротко:
— Доброго дня.
— Доброго. Ну показуйте, що тут у вас.
Поліна ходила по квартирі, не знімаючи взуття. Заглянула в кімнату доньки, потім у велику кімнату, відсунула штору і сказала:
— Підходить.
У той момент мені стало так соромно, ніби я привів чужу людину не в дім, а в чуже життя.
За два дні квартира була заставлена коробками. Кухня, коридор, кімнати — все в речах. Іра тільки глянула й тихо пожартувала:
— Не знала, Андрію, що в тебе стільки всього.
Поліна відразу відповіла:
— Це моє.
Перший спільний вечір за столом я пам’ятаю досі. Іра зварила просту вечерю, а я, чесно кажучи, давно так смачно не їв.
— Можна мені ще? — спитав я.
Поліна скривилась:
— Несмачно.
Іра спокійно поставила тарілку й сказала:
— Це був просто жест гостинності. А тепер треба домовитися, як жити далі. У спільних місцях прибираємо по черзі.
— У суботу я не можу, в мене спа, — одразу сказала Поліна.
— Тоді в неділю, — відповіла Іра.
— У неділю ми відпочиваємо.
— Тоді вибери інший день. Бо тут усі все роблять самі.
Після цього почалося найгірше. Поліна щодня чіплялася до Іри. То їй чайник не там стоїть, то у ванній довго хтось миється, то на кухні “незручно”. Найчастіше вона починала без мене, а потім уже й при мені не стримувалась.
Одного разу я прийшов з роботи, а на кухні вже крик.
— Я тут не служниця! — кричала Поліна.
— А тебе ніхто й не просив нею бути, — спокійно відповіла Іра. — Просто після себе треба мити чашку.
Я стояв у коридорі й не знав, куди подіти очі.
Паралельно я знайшов нову роботу, але зарплата була набагато менша. Коли сказав суму, Поліна тільки фиркнула.
— Це що, на два тижні життя?
— Це тимчасово, треба трохи потерпіти, — сказав я.
— Я не Іра, щоб терпіти і купувати все по акціях, — відрізала вона.
Потім з’ясувалося ще гірше. Поліна без мене домовилася з дизайнеркою про ремонт у нашій новій квартирі, замовила матеріали, щось уже підписала. А грошей на це не було взагалі.
— Ти мала зі мною порадитися, — сказав я.
— Я дружина, я й вирішую, який буде дім, — відповіла вона.
— У нас немає на це грошей.
— То поживемо в Іри довше. Нічого, потерпить.
Оце “потерпить” мене тоді добило. Я раптом ясно побачив, до чого дійшов. Колишню дружину, яку я колись образив, мені було шкода. А з теперішньою я вже давно не відчував ні спокою, ні радості.
Коли Поліна вкотре влаштувала сварку через гроші, вона демонстративно дістала велику сумку і почала складати речі.
— Ми їдемо до моїх батьків у Вінницю. Ще пошкодуєш, — сказала вона. — І дай грошей.
Я мовчки дістав картку й кинув у сумку.
— З сином я бачитимусь щонеділі, — тільки й сказав.
Коли за нею зачинилися двері, я вперше за багато років видихнув вільно. У квартирі стало тихо. Не радісно, не легко, а саме тихо. І в тій тиші я зрозумів, як сильно втомився.
За кілька днів повернулася Іра. Вона тихо зайшла, ніби боялася когось потривожити. Потім ми сиділи на кухні, і я сказав те, що давно носив у собі:
— Мені здається, я досі тебе люблю.
Вона подивилася на мене й відповіла:
— А я, мабуть, теж. Але ти пішов, Андрію. Назад просто так не повертаються.
Ми довго говорили того вечора. Вперше за багато років — спокійно, без крику, без принижень, без вимог. Іра сказала:
— Живи поки тут, я не проти. Але якщо щось і починати, то тільки з нуля.
А потім усміхнулася й додала:
— Картопля є? Чисть. У нас у сім’ї всі все роблять самі.
Я стояв на кухні з ножем у руках і думав, як дивно все повернулося. Я сам колись пішов від жінки, яка була мені опорою. Проміняв спокій на блиск, а потім залишився ні з чим. Тепер не знаю, чи маю я право навіть думати про другий шанс.
Як ви вважаєте, чи може людина після такої помилки повернути довіру і почати все спочатку?
