Поїзд смикнувся так, ніби хтось знизу рвонув його за хвіст, і я на верхній полиці інстинктивно вхопилася ліктем за край. Ніж ковзнув по хлібі, кекс хитнувся, а відкрита баночка з оселедцем зробила короткий, але дуже впевнений крок у прірву.
— Ой… — тільки й встигло зірватися в мене з губ.
На нижній полиці дві жінки одночасно підняли очі — ті самі очі, що ще хвилину тому дивилися на мене так, ніби я зайшла в купе без квитка. Оселедець полетів першим. Потім — шматки ковбаси. А вже фінально, як вишенька на торті, вниз поплив кекс із кремом.
Я ще не встигла злізти, як у повітрі вже стояв запах, який уміє бути тільки в оселедця: він не питає дозволу, він просто є.
…За годину до цього все виглядало зовсім інакше.
Я влетіла у вагон з сумкою, пакетом і ще однією торбою, яку взяла “щоб точно все вмістилося”, і зупинилася біля дверей купе, намагаючись дихати тихіше, ніж серце гупало в ребра. Квиток я купила в останній момент — нижніх місць не було. На папірці чорним по білому стояло: верхня полиця.
У купе вже сиділи дві жінки на нижніх. Одна — в халатоподібній кофті, ніби вже вдома. Інша — з акуратно вкладеним волоссям і маленьким дорожнім дзеркальцем на колінах, в яке вона час від часу заглядала, ніби перевіряла, чи світ не зіпсувався.
Я притиснула речі до себе й, як роблять люди, коли не хочуть заважати, стала збоку, чекаючи провідницю: нехай перевірить квиток — тоді займу місце й не буду нікого смикати.
І саме це, схоже, стало моєю першою помилкою.
— Дівчино, ви що стояти тут будете? — без усмішки сказала та, що з дзеркальцем. — Вихід, не проходьте.
— Провідницю чекаю, щоб… — почала я.
— Та яка ще провідниця, — перебила друга, відкидаючи ковдру, ніби вже готувалася на ніч. — Нам же теж не по кайфу, коли тут хтось нависає.
Усередині мене щось коротко клацнуло: от так, значить. Я нічого не відповіла, тільки протиснулася, підняла сумки, втиснула їх на верх і сама полізла слідом. Рухи вийшли різкі — не від злості, а від того, що коли тебе підганяють, ти перестаєш бути акуратною.
Нагорі було тісно й жарко. Вікно дихало холодом, а ковдра пахла чужим пральним порошком. Я вмостилася, намацала телефон, подивилася час — до ранку ще вічність. А шлунок нагадав про себе так, ніби там хтось стукав ложкою в каструлю.
Я справді нічого не встигла поїсти. Вилетіла з дому, схопила те, що було в холодильнику, і в думках відмічала: “поїм у поїзді”. У поїзді, як завжди, є столик. Є чай. Є нормальне “людське” місце, щоб перекусити й не кришити на себе.
Я спустила голову вниз і сказала максимально рівно, навіть м’яко:
— Вибачте, можна я швиденько повечеряю за столиком? Я з дороги, нічого не їла.
Пауза внизу була така, що я почула, як у коридорі хтось тягне валізу, а коліщата гупають по стиках.
— Ми взагалі-то спати збираємось, — промовила та, що в халаті, і демонстративно потягнула ковдру ближче до себе. — Не бачите?
— Ага, — додала друга, не відриваючись від дзеркальця. — Треба було нижнє місце брати. Чого ви на верх лізете, а тепер хочете командувати?
Це “командувати” мене вдарило сильніше, ніж якби вона прямо сказала “не лізьте”. Я повисла на краю полиці, тримаючись пальцями за металеву рейку, і кілька секунд мовчала — не тому, що не було що відповісти. Просто я знала: якщо відкрию рот, вийде не те.
— Добре, — сказала я нарешті. — Я зрозуміла.
І залізла нагору, як школярка, яку поставили в кут. Тільки школярка хоча б може потім підбігти до столу, коли вчитель відвернеться. А я — в купе, де всі рухи чутно, де кожен пакет шарудить на весь вагон.
Я витягла з торби все, що взяла: хліб у пакетику, ковбасу, ножик, серветки. І баночку оселедця — таку маленьку, “на пару шматочків”. Дістала кекс із кремом, який купила по дорозі: хотілося чогось солодкого, щоб хоч трохи зняти напругу дня.
Я різала ковбасу на коліні, притримуючи хліб зап’ястям, бо місця не було. Серветку підкладала, ніби це могло врятувати ситуацію. Баночку відкрила обережно — запах одразу піднявся до стелі.
Знизу хтось коротко хмикнув.
— Ммм… — протягнула та, що з дзеркальцем. — Оселедець. Прекрасно. Саме те перед сном.
Я проковтнула відповідь разом зі слиною. У мене було тільки одне бажання: швидко поїсти й лягти, щоб ніч якось пройшла.
Я піднесла перший шматок хліба до рота.
І тут поїзд різко загальмував.
Не “плавно зупинився”, а саме смикнув, так, що все всередині — і речі, і думки — поїхало вперед. Я схопилася за рейку, але інша рука була зайнята. На секунду я відчула, як під пальцями ковзає пластикова кришечка баночки… і зрозуміла, що вже пізно.
Шматки їжі полетіли вниз з такою точністю, ніби хтось їх прицільно запускав.
Оселедець — прямо на подушку.
Ковбаса — по краю столика.
А кекс із кремом… кекс приземлився на голову жінці з укладеним волоссям. Крем сповз по пасму, як повільна біла сльоза. На мить у купе стало тихо настільки, що навіть колеса ніби перестали стукати.
Потім вона підняла руки до волосся — обережно, як торкаються чогось липкого й незрозумілого. Пальці занурилися в крем. Вона витягнула їх і подивилася, ніби не вірила, що це з нею.
— Ви… ви що робите?! — голос у неї зірвався на високі ноти.
Друга жінка підскочила, зірвалася з місця, ніби її обпекло.
— Ви не можете бути обережні?! — уже кричала вона, витираючи серветкою оселедець з подушки, але серветка лише розмазувала запах.
У цей момент я побачила на сусідній верхній полиці дівчину — молоду, з навушниками на шиї. Вона до того лежала тихо, майже непомітно. А тепер сиділа, притискаючи долоню до рота, і її плечі тряслися так, що вона ледве не впала з полиці.
Вона сміялася — не зло, не насмішкувато. Просто не могла втриматися, як сміються люди, коли напруга рве зсередини й знаходить вихід.
— Вибачте! — я вже злазила, ковзаючи шкарпетками по драбинці. — Це… це через гальмування. Я зараз приберу, чесно.
Жінка з кремом у волоссі сиділа, наче прибита. Вона не плакала, не істерила — вона просто повільно витягувала з волосся шматочки крему, а потім натрапила пальцями на щось інше й різко відсмикнула руку. Оселедець. Маленький, слизький, зухвалий.
— Це… це жах, — прошепотіла вона й подивилася на мене так, ніби я принесла в купе не їжу, а приниження.
Я зібрала ковбасу з підлоги, викинула хліб, який встиг упасти кудись під нижню полицю. Серветки липли до рук. Запах стояв такий, що від нього можна було сп’яніти без краплі алкоголю.
— Я ж попросила… — не витримала я й сказала вже тихіше, не виправдовуючись, а ніби констатуючи. — Я просила за столиком. Ви не дозволили.
— А тепер що, ми винні? — різко відповіла та, що в халаті. Вона тримала подушку на відстані двох пальців, наче це була бомба. — Це ви… зі своїм оселедцем!
Жінка з волоссям підвелася. Вона спробувала пройти до дверей купе, але зупинилася: коридор був вузький, а вона — з кремом у волоссі та запахом риби, який не сховаєш ні в кишеню, ні під шарф.
Вона озирнулася на своє дзеркальце, яке ще лежало на полиці. Взяла його. Подивилася в нього одну секунду — й різко закрила, ніби дзеркало її образило.
— Дайте… воду, — коротко кинула вона.
Я мовчки простягнула пляшку. Вона не подякувала. Просто взяла, вийшла в коридор і довго там щось терла, поливала, витирала, шепотіла собі під ніс так, що я не могла розібрати слів.
Дівчина нагорі перестала сміятися й тепер сиділа тихо, витираючи очі рукавом. Коли наші погляди зустрілися, вона лише підняла брови, ніби сказала: “Ну от…”
Я повернулася на верхню полицю. Їсти вже не хотілося — не тому, що шлунок перестав просити, а тому, що кожен рух здавався небезпечним. Я запакувала все назад, зав’язала пакет на вузол, поклала в сумку, притиснула блискавку до кінця.
Знизу ще довго чулися шурхоти: серветки, вода, нервові рухи. Жінки лягли, але “сон” у них був такий, що кожні кілька хвилин одна з них переверталася, і я чула, як вона важко видихає, ніби ковтає слова.
Запах оселедця не зник. Він розчинився в тканині, в ковдрі, у повітрі. Він зробив купе маленькою кімнатою, де вже нічого не вдаєш.
Ближче до ночі жінка з волоссям повернулася. Волосся було мокре, скуйовджене, і від нього тепер пахло змішаним: водою, милом і все одно — рибою.
Вона сіла, витягла з сумки хустинку й пов’язала її на голову дуже старанно, ніби на похорон. Потім дістала той самий гребінець і зробила одне-єдине проведення по волоссю… й зупинилася. Поклала гребінець назад. Не дивлячись ні на кого.
Я лежала нагорі й слухала, як поїзд знов набирає швидкість, як колеса вирівнюють ритм, як десь у сусідньому купе хтось тихо сміється з телефону. Я була голодна — так, аж трохи нудило. Але тепер у цій тиші мені було легше дихати, бо ніхто більше не говорив зі мною тим тоном.
На світанку провідниця відчинила двері й кинула погляд всередину:
— Чай будете?
Жінка в хустинці не підвела очей. Інша лише махнула рукою, мовляв, ні. Дівчина нагорі тихо сказала: “Мені, будь ласка.”
Я спустилася, взяла свій пакет зі сміттям, вийшла в коридор і дійшла до урни біля тамбура. Викинула його, витерла долоні об джинси й повернулася.
У дверях купе я зупинилася на секунду: жінка в хустинці сиділа рівно, тримаючи чашку з чаєм двома руками, і дивилася в порожнє вікно, ніби там було щось важливе. Я мовчки пролізла нагору.
Поїзд м’яко котився далі, а в купе було чути тільки стукіт коліс і те, як вона один раз — дуже тихо — поправила хустинку на потилиці.
