Я вже ключем у під’їзні двері потрапити не могла — руки тремтіли від втоми, пакети врізались у пальці. І тут з вікна першого поверху — різкий стукіт ложкою по підвіконню.
— Дівко! Стій… — голос баби Валі хрипів, ніби його шкребли наждаком. — В аптеку збігай. Прошу. Бо до ранку… я не дотягну.
Вона виставила крізь прочинену кватирку зім’яту двохсотку, і банкнота тріпотіла на вітрі, як прапорець капітуляції.
— Які саме ліки? — я ступила ближче, відчувши, як з квартири тягне ліками й чимось кислим.
— На тиск. Там… в блістері… шість чи вісім… Я не бачу вже нормально. Візьми одразу, щоб на кілька днів… — вона ковтнула повітря, наче вода закінчилась. — І не питай, чому Люда не прийшла.
Я машинально спитала, бо це було перше, що різонуло.
— А Люда… де?
Баба Валя коротко махнула рукою, так, ніби відганяла муху.
— Забудь. Нема Люди. Продала й поїхала. В Америку.
Я стояла з тією двохсоткою, і мені на мить здалось, що у дворі стало тихіше, ніж буває ввечері. Наче навіть голуби завмерли. Люда — в Америку? Та Люду ж я знала з дитинства: коса до пояса, завжди з книжкою, завжди “добрий день” і “дякую”. Не вкладалось.
— Ви певні? — вирвалось у мене.
— Я що, глуха? — баба Валя скривилась. — Сьогодні дзвонила. Звідти. Сміялася… ніби це не про мене.
Вона притулилась лобом до рами, й кватирка дзенькнула, як від удару.
— Добре, — сказала я, бо що ще можна сказати, коли тобі з вікна простягають гроші на життя. — Я зараз.
Аптека була за два квартали. Я йшла швидко, не знімаючи пальто, тільки глибше запихала руки в кишені. Всередині аптеки — тепле світло, запах м’яти і спирту, черга з трьох людей. У мене в голові крутилась одна думка: “Продала й поїхала”. Я ловила себе на тому, що хочу відкотити час на пів хвилини назад, щоб баба Валя сказала будь-що інше: “в лікарні”, “на роботі”, “у відрядженні”.
— Назву препарату? — фармацевтка вже дивилась на мене з тим професійним спокоєм, який має тільки людина за прилавком.
Я вимовила те, що баба Валя ледве прошепотіла, уточнила дозування, попросила ще щось “на серце, щоб під рукою”. І раптом почула свій голос збоку — чужий і суворий:
— Дайте дві упаковки.
— Вам на курс? — перепитала фармацевтка.
— Ні. Сусідці… — я замовкла, бо це слово “сусідці” прозвучало так, ніби мова про квітку на підвіконні, а не про людину, яка боїться не прокинутись.
На касі я підсунула бабину двохсотку і доклала свої. Навіть не рахувала. Пакетик з ліками був легкий, як знущання.
Назад я бігла майже підтюпцем. Двір уже темнів, у вікнах загорілись телевізори, і кожне вікно було чужим життям, де хтось вечеряє, свариться, сміється. А у баби Валі — кватирка й двохсотка.
Я постукала у двері її квартири. Довго. Потім ще. За дверима щось шаруділо, ніби там не людина, а цілий мішок старих газет ворушиться.
— Хто? — слабко.
— Це я. Ліки принесла.
Замок дзенькнув не одразу. Двері прочинились на ширину долоні, і я побачила її очі — великі, водянисті, як у дитини, яка вдає, що не плакала.
— Заходь… — сказала вона так, ніби впустити людину — це теж робота.
В квартирі було прохолодно. На кухні — немитий посуд, на столі — порожня тарілка і шматок хліба, засохлий по краях. На підвіконні — пластикова пляшка з водою, підписана маркером: “ПИТИ”.
— Ось, — я поставила пакетик на стіл, розклала блістери, наче це могло навести порядок у всьому іншому. — Я взяла більше, щоб не бігати щодня.
— Я ж казала… один… — вона торкнулась пальцем упаковки, і в цьому дотику було щось схоже на сором. — Я віддам.
— Потім, — я відрізала швидше, ніж хотіла. — Ви поїжте щось. У вас є щось?
Вона знизала плечима.
— Вчора Люда мала принести… — і замовкла на пів слові, ніби сама себе вдарила по губах.
Я не питала вже “чому не принесла”. Воно висіло в кімнаті й без моїх питань.
Баба Валя повільно сіла, обхопила чашку обома руками. Чашка була порожня.
— Слухай, — сказала вона раптом, дивлячись не на мене, а кудись у бік коридору. — Ти Люду бачила останнім часом?
— Тижні два тому… у дворі. З пакетами. — Я згадала, як Люда тоді пройшла повз, у навушниках, не зупинилась. Я списала на поспіх.
— Вона тоді вже знала, — баба Валя сказала це рівно, майже байдужим голосом. — Уже документи збирала. Мені тут… — вона ткнула пальцем у бік кімнати, де стояв старий диван і накритий простирадлом телевізор, — лишила папку. Я думала, то аналізи. А то… довіреності якісь. Я не розбираюсь.
Я відчула, як у мене стискається горло. Вона говорила буденно, як про погоду, і від цього ставало страшніше.
— І як… як ви дізнались? — спитала я.
Вона нарешті підняла на мене очі.
— Дзвінок. Сьогодні. Номер незнайомий. Я беру — думаю: може Петро… — і тут її голос на секунду зламався, але вона швидко ковтнула це, як пігулку. — А там Люда. “Мамо, ми вже в Штатах, все добре”. І знаєш, що вона перше спитала? Не “як ти”. Не “що тобі треба”. Вона спитала: “Ти документи підписала, які я лишала?”
Я мовчала. Бо як на таке відповідати.
Баба Валя підсунула до мене телефон — старий, із подряпаним екраном.
— Дивись, — сказала. — Оце її фото в месенджері. Стоїть біля якихось пальм, у білих кросівках, як дівча. Я їй кажу: “Людо, а ліки? А їжа?” А вона: “Мамо, ти ж доросла…”
Вона сказала “доросла” і гірко всміхнулась, ніби слово було чужим.
— Вона хоча б… гроші вам лишила? — обережно спитала я.
Баба Валя повела плечем.
— Вона мені двохсотку залишила в тумбочці. І записку: “Не нервуйся”. — Вона підняла ту саму зім’яту банкноту, яку щойно простягала мені у вікно. — Оце її “не нервуйся”.
Я раптом побачила, як на підлозі біля дверей стоїть складена торбинка — порожня, акуратна, ніби чекала, що її зараз наповнять. На гачку — старе пальто. На стіні — календар ще з минулого місяця, не перегорнутий.
— Петро… ви не говорили з ним? — запитала я тихо.
Вона різко випрямилась, наче її хтось підштовхнув.
— Не згадуй. — її очі стали твердими. — Він мене викреслив, і я його. Все.
— Але ж… — я хотіла сказати “це ж ваш син”, та проковтнула. Бо бачила, як у неї затремтіла рука, що тримала чашку. — Можливо, він не знає…
— Він знає тільки одне: що йому “недодали”, — відрізала вона. — Пам’ятаєш, як він кричав під під’їздом, що Люді купили “кращу” квартиру? А я… я тоді вперлася. Сказала: “Не смій рахувати мої мозолі”. І він пішов. Так і пішов. А тепер… — вона махнула в бік свого тіла, що ледве трималось на стільці. — Тепер я йому тим більше не треба.
Вона говорила короткими реченнями, як наказами самій собі. І між ними була така тиша, що в ній чутно, як у батареї клацає метал.
Я підвелась.
— Я вам завтра принесу хліб, молоко, щось просте. Добре?
— Не треба, — автоматично. Потім вона зупинилась і додала вже іншим голосом, майже пошепки: — Принеси… якщо тобі не важко.
Я вдягалась у коридорі, а вона стояла в дверях і не відходила, ніби боялась, що як двері зачиняться, то разом з ними зачиниться і все.
— Послухайте, — я повернулась, тримаючись за ручку дверей. — Я можу… знайти Петра. Просто повідомити, що ви… що вам важко. Не більше.
Вона спершу нічого не сказала. Потім, дуже повільно, ніби зважуючи кожен міліметр, опустила очі на мої руки — на пакет, на ключі.
— Не смій, — тихо. Не різко, не злісно — просто тихо. — Я вже раз просила сина… в голові. Просила, щоб прийшов. Досить.
Я кивнула, хоча всередині все противилось.
На порозі вона раптом торкнулась моєї рукавички — не взяла руку, а саме торкнулась, як перевіряють, чи справжнє.
— Ліки… залиш мені на столі, — сказала. — Я зараз вип’ю.
Я вийшла в під’їзд. На сходах було темно, лампочка перегоріла, і тільки зверху просочувалось світло з чужих дверей. Я спускалась повільно, намацуючи поручень, і чула позаду — клацання замка. Один раз. Другий.
На вулиці вітер тягнув від смітників. Я дістала телефон, відкрила контакти й зупинилась на імені, яке колись записала “Петро (сусід)”, — ще тоді, коли він допомагав комусь заносити холодильник.
Палець завис над кнопкою виклику.
У вікні першого поверху кватирка вже була зачинена. Штори — опущені. І тільки на підвіконні лишилась тінь від тієї самої ложки, якою вона стукала, щоб її почули.
