Микола – нерозділене кохання моєї молодості. Я почала зустрічатися із ним, коли була ще зовсім юною. Закохалася по вуха, тож мене зовсім не хвилював той факт, що хлопець мене не кохає так сильно, як я його.
Я оточила його турботою, ніжністю і лагідністю, підтримувала його, що б він не робив, тож у нього просто не залишалося іншого виходу: він зробив мені пропозицію.
Шкода, що тоді я не розуміла – не можна покохати людину насилу, от і моєму Миколі це не вдалося. Ми розлучилися, коли доньці було всього 2 роки.
Я не знала, що робити. Усі мої мрії про жіноче щастя було зруйновано. Моя мама виховувала мене сама, присвятила мені все своє життя, але я так жити не хотіла, тому з усіх сил намагалася знайти своє кохання. Але усі мої спроби закінчувалися достатньо трагічно.
За усіма клопотами і труднощами життя самотньої матері я не встигла й зауважити, що моя Маринка виросла і вирішила їхати на навчання до іншого міста, де й познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком.
Дмитро мені не сподобався відразу. Я не могла собі пояснити такої неприязні, але було у ньому щось таке, що відштовхувало і лякало. Мені не доводилося часто з ним бачитися, бо молода сім’я орендувала квартиру.
Тим часом я зустріла кохання всього свого життя. Роман став саме тою людиною, яка прийняла мене з усіма моїми перевагами і недоліками, подарувавши довгоочікуване щастя. Ми почали жити в моїй квартирі, а його житло здавали в оренду. Грошима ми порівно допомагали нашим дітям: моїй доньці та Степанкові – синові чоловіка.
Якось Степан прийшов до нас вночі. Нас стривожив такий пізній візит, але причина була вагомою: мати прогнала його з власного дому після чергової сварки, тож дитині нікуди було йти. Ми запропонували йому пожити в квартирі Романа, поки все не налагодиться.
За тиждень мало відбутися святкування Дня народження мого зятя. Ми з чоловіком накрили на стіл, приготували для нього подарунки і запросили його з донькою до нас на святковий обід. Не чекала я, що все обернеться бідою…
Марина дивилася на мене таким ворожим поглядом, що готова була дірку в мені пропалити. Я не розуміла, що між нами трапилося. Ми завжди намагалися зберігати близькі та дружні стосунки.
Наприкінці вечора я вирішила спитати, що не так, і була вражена, коли почула відповідь:
– Мамо, ти коли збиралася мені сказати, що ви віддали квартиру Степану?!
– Ми лише впустили його пожити там, допоки все не налагодиться в його особистих справах. Не хвилюйся, ми знайдемо гроші, щоб вам і надалі допомагати, – лагідно відповіла я.
Ми вже готові були порозумітися з Маринкою, але в розмову втрутився Дмитро:
– Марино, і ти віриш у ці казки? Твоя матуся й оком не змигне, як перепише на свого коханця квартиру, а його синочку дістанеться те інше житло. А ми з тобою так все життя й кочуватимемо по орендованих квартирах.
Мій Роман не витримав такої грубості та нахабства і вигнав негідника з квартири. Я все чекала, що донька захистить мене, не повірить словам свого чоловіка, бо ж вона знає – я б ніколи так із нею не вчинила. Але Дмитро мав на неї більший вплив, ніж я могла припустити.
– У мене більше немає матері! – різко сказала моя Маринка і вибігла з квартири.
Я не могла й слова сказати, настільки було боляче. За які мої помилки донька відплатила мені такою монетою?!
Коли емоції вщухли, я пробачила доньці і все ще сподіваюся, що вона змінить своє рішення.
Якщо ж ні, то сама я точно не залишуся. За цей короткий час я змогла стати гарною мачухою для Степана, який зізнався, що відчуває до мене більше тепла і любові, ніж до власної матері.
Що б ви робили на місці героїні?
Чи варто миритися з такою донькою?
