Ввечері мені зателефонувала моя знайома, знаючи, що ми будемо їхати вранці в село навідати родичів. Попросила мене, щоб ми підвезли і її маму. Наступного дня Лідія Олексіївна, жінка років шістдесяти, стояла біля будинку своєї дочки та чекала нас.
– Вибачте мені, що обтяжую вас, але дочка сказала, що ви не проти мене підвезти.
– Не переживайте, нам по дорозі. Автобусом добиратися потрібно було аж чотири години, з нами точно швидше.
– Погоджуюся.
Через дві години ми виїхали на короткий шлях і продовжували нашу подорож вздовж пагорбів.
– Вже навіть не пригадаю, коли я останній раз їздила цією дорогою, – сказала, ніби сама до себе, наша пасажирка. Все тут так змінилося, час швидко пройшов.
– А що змінилося?
– Дивлюся на ці пагорби і пригадую, як колись вони були вкриті камінцями, а не травою. Одного разу скотилася я по цьому насипу, обідрала собі ноги і руки.
– А для чого ви туди пішли взагалі?
Лідія Олексіївна, відчуваючи мій інтерес, ще раз глянувши в бік гір, розповіла свою історію.
– Її сім’я все життя прожила в селі. Мама працювала бухгалтером, а тато був водієм радгоспу. Ліда була лише одною донечкою в сім’ї. Її обожнювали, старалися зробити все, щоб вона отримала якісну освіту і перебралася жити в місто.
А наприкінці навчання в школі, в Ліду закохався Володя, який був на рік від неї старший.
Батьки всіляко намагалися пояснити Ліді, що він з багатодітної сім’ї і точно їй не пара.
Може й тому, Ліда з великою обережності ставилася до всіх залицянь цього сільського хлопчини, якби не трапився один випадок. Одного разу, компанія з дівчат та хлопців вирішила поїхати на гору, яка знаходилася аж за сім кілометрів від села. Ліда теж охоче погодилася, попри те, що у неї сьогодні було день народження.
Поїхали вони туди на своїх велосипедах. Піднімалися вони акуратно по невеликій стежині. І раптом хтось скрикнув, почувся шум каменів, що скочуються вниз, а разом з ними, по схилу, затягувало вниз і Ліду. На допомогу одразу кинувся відчайдуха Володя.
Він витягнув дівчину, а сам подер собі штани, коліна, руки і навіть обличчя. Коли Ліда була вже на горі і їй нічого не загрожувало, Володі залишався ще один ривок, – з його курточки посипалися блакитні намистинки. І він кинувся за ними знову вниз по насипу, як ніби це було щось найдорожче.
– Володя, не потрібно цього робити, – кричали йому, – піднімайся.
Але він все-таки встиг зібрати декілька намистин і піднятися до всіх назад. Він простягнув Ліді декілька намистин, які встиг зібрати, а з кишені витягнув решту.
– Що це таке? – забувши про обдерті коліна, запитала Ліда.
– Я хотів подарувати тобі намисто, – тихим голосом відповів хлопець, – у тебе ж сьогодні день народження, – сказав він і, відвернувшись, заплакав.
– Давай мені ці намистинки, я їх акуратно зберу на ниточку і буду носити!
Він мовчки простягнув руку з рештою намистинками: – Я тобі інші куплю, тільки пізніше.
– Не потрібно цього робити, я просто зроблю собі з них браслетик! Мені ще ніколи не дарували таких красивих подарунків!
З того часу, Володя все частіше став проводжати її додому, а батьки все частіше бурчати на дочку за дружбу з ним.
Перед самісінькою армією Володя працював в радгоспі, а Ліда розпочала навчатися в місті, бачилися вкрай рідко, лише на вихідних. Повинна була проводити його в армію, але запізнилася, поки добралася до села, автобус з новобранцями вже пішов. Присіла Ліда на лавочку і заплакала. Дивна у них була дружба з Володею, нічого не говорили про почуття, навіть не цілувалися, але так тягнуло один до одного. Батьки невпинно повторювали їй: – Добре навчайся і залишайся в місті! В село не вертайся. Про Володю забудь.
Вже через два тижні вона отримала від Володі лист.
“Привіт, моя намистинка!” – прочитала Ліда цей рядок і одразу розплакалася. “
Дуже шкодую, що ми з тобою так і не змогли зустрітися перед моїм від’їздом. Але я взяв з собою твою фотографію, кожного дня дивлюся на неї”.
І так всі два роки вона листувалася з Вовою, який в кожному листі називав не тільки на ім’я, але і “намистинкою”.
А потім прийшов він з армії. Ліда одразу сказала своїм батькам, що більше нікого не зможе полюбити крім Володі і що їй все одно, скільки у нього братів і сестер. Весілля влаштували Лідині батьки, зітхаючи, що наречений гол як сокіл. Але кохав він Ліду щиро та беззаперечно.
Лідія Олексіївна, побачивши, що видніється село, розплакалася. – Двоє дітей у нас з Володею. Тільки самого його вже три роки як немає…
– Вам пощастило, пані Лідо, ви знайшли своє кохання, – сказала я їй.
– Тут ви праві.
Ми під’їхали до будинку Лідії Олексіївни. Вона вийшла з машини, і на шиї я помітила красиве намисто блакитного кольору.
– Це ті намистинки, що колись вам Володя подарував? – запиталася я.
– Ні, це інші, але теж ним подаровані. А ті намистинки лежать у мене в скриньці.
Жінка запропонувала випити нам чай, але ми вирішили не затримуватися і поїхали далі, згадуючи теплу історію пані Ліди.
А вам сподобалася історія?
