Коли настала весна і навколо все почало прокидатися після довгого зимового сну, я також вдихнула на повні груди. До мене раптом дійшло, що потрібно закінчувати думати про розлучення з чоловіком і на щось відволіктися. Це не був кінець світу і життя продовжувалося. Старі рани точно загояться, а я могла ще й пришвидшити цей процес. Тягнути кота за хвоста не стала.
Зареєструвалася на сайтах знайомств і почала листуватися з новими знайомими. це непогано відволікало, а часом ще й веселило.
Ось одна із таких історій.
Юнака звали Павлом. Мені це, звичайно ж, одразу не сподобалося. Чому? Тому що це ім’я також належало і моєму колишньому. А з ним у мене асоціюється багато поганих спогадів. Втім, я трохи подумала і схаменулася. Ну ім’я і ім’я. Мені тепер що, від усіх Павлів тікати? Ніхто ж собі сам ймення не обирає.
Тож дала я шанс новому кавалерові.
Спілкування було легким та невимушеним. Спочатку за класикою говорили про вподобання, хобі, фільми та музику. Виявилося, що маємо багато спільного. Далі теми стали серйознішими. Якось торкнулися питання батьківства. Виявилося, що у мого знайомого є двоє синів. Від різних шлюбів.
Я цей факт сприйняла нормально. Сама ж розлучена була, хоч і один раз та без дітей. Але все ж… Судити людину не хотілося та й поспішних висновків робити також.
Нам обом хотілося побачитися вживу, але такої нагоди не випадало. Павло був у тривалому відрядженні і повернутися мав ще не скоро. Тож ми просто почали зідзвонюватися, аби трохи побалакати. Дзвінки щораз тільки частішали. Поговорити було про що.
Усе розгорталося доволі розмірено. Я навіть звикла до такої стабільності, доки все в одну мить не перевернулося з ніг на голову. Наче зурочив хтось.
Спочатку Павло заявив, що йому потрібна донька. Від мене. Мене це більше розвеселило, аніж налаштувало на спільне майбутнє, про яке тоді думав жених. Як це ж так, ми жодного разу навіть не бачилися, а дитину йому подавай. Та ще й під замовлення – дівчинку.
– А якщо хлопчик народиться? Що робити будеш?- запитала я. Але Павло викрутився. Сказав, що виростимо, куди ж подінемося?
Гаразд.
Я змирилася.
Далі якось випадково промовилася, що несу старі дитячі речі до подруги. У неї якраз немовлятко зараз. Так Павло одразу ж напав на мене зі звинуваченнями. Мовляв, а своїх дітей уже не плануєш? Для чого роздавати? Нам ще знадобиться.
Це звучало так категорично, ніби чоловік не залишав мені права на вибір. А якщо я не захочу з ним одружуватися?
Не змовчала я і тут. Чітко окреслила свої межі і сказала, що поки не поспішаю з рішеннями та висновками. Побажала і йому дотримуватися такої ж позиції. Чоловік наче зрозумів. На деякий час знову повернувся до банальних тем та розміреного спілкування.
Але тривало так рівно тиждень, а далі жених знову взявся за своє.
– Як тобі квартира?- Павло почав надсилати мені фото свого жила, у якому, з його слів, ремонт робив самотужки. Помешкання і справді хороше. Світле, просторе з євроремонтом. На похвалу я не скупилася. А чом би й ні, якщо то все правда.
– Наше сімейне гніздечко. А тобі там усе подобається? Чи, можливо, щось змінити?
Жених почав приставати із побутовими запитаннями. цікавився, чи підходить колір плитки у ванній до кольору стін. Чи влаштовує мене таке розташування меблів. А як ці шпалери? Може, мені сподобалися якісь інші? Можна переклеїти.
Спочатку я не розуміла, для чого Павлові вся ця інформація. А тоді дійшло. Знову жінкою своєю у думках мене зробив.
Такий тиск мені не подобався. Я сказала,що мені байдуже на його квартиру, бо вона поки що тільки його. Тому хай сам і вирішує. І загалі у майбутнє я не заглядаю. І стосунки по переписці не будую. Для початку нам би хоч побачитися вживу.
– Так-так, розумію. Не маю поки права тобі щось нав’язувати. І ,- додав із сумом,- забороняти спілкуватися з іншими чоловіками.
Ще цього не вистачало! Щоб мені хтось щось забороняти почав! Та ще й знайомий по переписці.
І вишенькою на торті стали постійні відеодзвінки. Чоловікові було байдуже де я, з ким, чи маю час та бажання говорити з ним. Йому просто хотілося мене бачити. Він дзвонив постійно, а я, ясна річ, не відповідала. У мене власне життя є, окрім нашого листування.
Мені це знову не сподобалося. Я із претензіями звернулася до жениха. Почала ревно боронити свої кордони. казала, що так не можна. У мене є власний режим та справи. І взагалі його поспіх мене дратував. Не дружина я йому і ставати такою поки не збиралася.
Все більше Павло нагадував мені мого колишнього. Здається, зі спільного у них було не тільки ім’я.
Чоловік виявився дуже емоційним. Сказав, що не витримує такої напруги та холоду з мого боку. Кинув, що на сайті бачив не одну таку бездушну жінку, яка тільки грається почуттями чоловіка. Думав, що я інша. Готовий був заміж взяти. А я… А я така, як вони всі.
Після такого одкровення Павло видалив нашу переписку і зник із сайту знайомств.
На цьому наше спілкування, як і стосунки загалом, закінчилися. Його дружиною я так і нестала, перестановку у квартирі не зробила і навіть не народила йому доньку. Втім, ні краплі не жалію. Я не вважаю правильним будувати стосунки на одному лише листуванні в соціальних мережах. І після першого розлучення необдуманих вчинків не роблю. У кохання з головою не кидаюся. Павло, напевне, був геть іншої думки про це. Не знаю ,як він там зараз, але щиро вірю, що він ще знайде ту саму, з якою у них все чудово складеться.
Чи вірите Ви, що віртуальне спілкування може перерости у міцний шлюб?
Аргументуйте свою думку.
