Відколи наша мама померла, батько зовсім здав… Тяжко йому стало без його Мариночки. І хата порожня вже не мила, і городець улюблений тільки обтяжує… Все не так.
Я розуміла, що колись батька доведеться забрати до себе: або мені, або братові. Але це питання ніяк не могло вирішитися.
Я пів свого життя на заробітки витратила. Так сталося, що мене покинув чоловік з малою дитиною на руках. Спершу мені, звісно ж, батьки допомагали, але сидіти у них на шиї я не збиралася. От і довелося гарувати на власну копієчку.
Та про своїх рідних я ніколи не забувала: завжди телефоную, подарунки присилаю.
Коли Іванка не спитаю про батька, то він все каже: “Все добре, нема чого тобі хвилюватися”.
Та доньчине серце передчувало якусь біду…
Вирішила навідатися до батька в село. Приїжджаю і дізнаюся, що наша рідна хата вже 2 раз продається.
Зателефонувала братові. Наша пісня гарна й нова…
– Люба, у нас все добре, батько цвіте і пахне. Сезон городів починається, то він вже напоготові….
Такої витонченої брехні я вже давно не чула.
Зрозуміла, що трапилося щось недобре, раз тато вирішив продати свій будинок.
За місяць без попередження з’явилася на порозі Іванкового дому. Мене зустріла Світланка – його дружина.
– Ти чого тут? – налякано спитала вона.
– Як це чого? Сюрприз вирішила влаштувати.
Заходжу до кімнати, бачу батька – зморений, сумний.
– Татку, що з тобою?
– Нічого, доню. Щось за хатою своєю засумував. Мені минеться… Не хвилюйся.
Ледь змусила своїх родичів нарешті розповісти мені всю правду.
– Розумієш, сестро, у нас з дружиною почалися фінансові труднощі, заледве кінці з кінцями зводили. От батько й запропонував продати його хату. Ми його одразу ж до себе забрали – він вже старша людина, то ми й думали, що йому в місті під наглядом буде значно краще. А він он як захандрив.
– То яблучок йому привези, то карасика з річки – душа його не на місці. Сумує за селом, – додала братова.
– Чого ж ви раніше мені нічого не сказали?
– Та ж засмучувати не хотіли. Думали, ти будеш сердитися за те, що ми без твого дозволу хату продаємо.
– Та хіба ж я на таке здатна? – суворо спитала я.
Родичі винувато опустили очі і притихли, як мишки.
Тоді я витягла з сумки папірець і поставила перед носом Івана.
– Що це?
– Довіреність на сільську хату… Збирайте батька – він повертається до свого дому.
– Ти що викупила дім?
– Так, недарма ж я стільки років трудилася в чужих краях.
Бачили б ви щасливе обличчя найріднішого, коли він нарешті переступив рідний поріг. Віджив, помолодшав навіть! Тепер з його здоров’ям ніяких проблем, не може дочекатися, коли ж нарешті його правнучка народиться, бо ж в нього ще купу сил її бавити.
Редакція “Цікаво про” опублікувала цю історію, бо вона є яскравою демонстрацією народної приказки: “Де народився – там і згодився”. Іноді люди втікають від своєї Батьківщини, шукають свого щастя в далеких світах, але не знаходять його, бо душа і серце належить місцю, в якому вони росли і дорослішали. Рідний край має на наше життя значно більше впливу, ніж можна припустити, тож не варто цим нехтувати.
Яке місце дарує Вам відчуття сили і спокою?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Поділіться з друзями
