– Мішо, прокидайся! Пора збиратися на роботу, – намагалася розбудити чоловіка Люба.
– Не чіпай мене. Я нікуди не піду, – відказав він.
– Ти жартуєш? Годі відпочивати. Весілля закінчилося, відпустка теж. Пора повертатися до робочих буднів, – з усмішкою сказала дружина.
– Дай мені спокій. Я ж зрозуміло сказав, що нікуди не піду. Коли я писав заяву на відпустку, то й одразу підписав наказ про звільнення. На моє місце знайшли іншого кандидата. Все. Розмова закінчена.
– Я не вірю, що ти міг так легко відмовитися від роботи. Де ж ти тепер її знайдеш? Годі обманювати. Ходи снідати, – відповіла Люба.
– Як мені ще пояснити, що я тепер безробітний? – далі стояв на своєму чоловік.
– А про нас ти подумав? Як ми тепер повинні жити? На мою крихітну пенсію? – обурилася Люба.
– Я просто втомився. Хіба мені не можна відпочити, якщо наша остання донька вийшла заміж? Ми поставили на ноги п’ятьох дітей. Для чого нам тепер великі гроші? – пояснював чоловік.
– Ще раз запитую: жити за що будемо? У тебе навіть пенсії немає. От через два роки і звільнишся!
– Я більше не витримаю на роботі жодного дня. Загнуся там!
– Нічого з тобою не станеться. Тим паче хто тебе два роки годувати буде?
– У нас п’ятеро дітей. Допоможуть.
– То ти вирішив на старості літ вилізти дітям на шию? Тобі не соромно? Кажу, вставай! – наполягала Люба.
– Останній раз повторюю: я нікуди не піду. Крапка, – вперто заявив Михайло, відсахнувшись від дружини.
Люба добре знала свого чоловіка і його вперти характер. Більше перечити вона не стала. На емоціях жінка одразу побігла до сусідки баби Зіни.
– Людоньки! Бабо Зіно, що ж мені робити? Я не розумію, що в голові у мого чоловіка!
– Любо, спокійно. Присядь і глибоко вдихни. Що ж у тебе трапилося? – спокійно запитала сусідка, яка звикла, що до неї односельці приходять за порадою.
– Михайло звільнився з роботи. Каже, що більше не буде працювати. Втомився! Не знаю, як переконати його змінити своє рішення. Бабо Зіно, порадьте мені щось!
– Не дивно, що у твого чоловіка більше немає сил. Він все життя працював зранку до ночі, щоб усю сім’ю забезпечити. Тому й трапилося вигорання. Тепер Михайлу спокій потрібен.
– Та й мені хочеться жити безтурботно! А діти наші? Хто їм допомагати буде? Так, ми про всіх подбали, але без помочі нікуди…
– Любо, припини вигадувати. Краще заспокойся і дай чоловікові те, що він хоче. Інакше до розлучення дійде. Гарантую!
– Ні. Неробу у власному домі я терпіти не буду! – крикнула Люба. – От я йому влаштую! – сказала вона і пішла геть.
Вдома жінка обдзвонила усіх дітей і сповістила їм, що у неділю відбудеться сімейна нарада. Потрібно вирішити, що робити з батьком, який зовсім з’їхав з глузду. Тож у вихідний під їхнім будинком з самого ранку стояло декілька машин.
Невістки допомогли свекрусі накрити на стіл. Онуки радісно бігали подвір’ям, а дорослі сиділи за столом. Після трапези запанувала мовчанка. Михайло здогадувався, що усі зібралися не просто так. Він чекав, коли ж розпочнеться дискусія. Першим висловитися наважився Олексій.
– Тату, а це правда, що ти більше не хочеш ходити на роботу? – обережно запитав син.
– Так. Мені потрібно відпочити, бо я почуваюся виснаженим.
– Можна відпочити і повернутися до роботи з новими силами, – почав Артем. – Це безглуздо спалювати усі мости, коли до пенсії залишилося всього два роки. Ще протримаєшся трохи.
Наймолодший син Сергій разом із двома доньками та матір’ю сиділи мовчки. Тоді слово взяв Михайло:
– Діти, я відчуваю, що більше не витримаю. У мене достатньо стажу, щоб отримувати пенсію, тому два роки зачекаю, – поважно сказав чоловік, встаючи з-за столу.
– Як ти збираєшся ці два роки виживати? – дорікнула Люба.
– Я надіюся, що мої діти зможуть мені допомогти. Два роки – це невеликий термін, – відказав Михайло.
Діти почали перешіптуватися між собою. Уголос відповісти батькові першим знову наважився Олексій.
– Тату, я все розумію, але у мене немає зайвих грошей. Ми з дружиною кредит оформили, щоб купити нове авто. Вибачай, але на мене тобі не варто розраховувати.
– І у на витрати прирівнюються до заробітку. Ми доньці і музичну школу оплачуємо, і репетиторів. На вас, свекре, просто не вистачатиме, – виправдовувалася невістка, дружина середнього сина, який тим часом не хотів встрягати в розмову.
– А ми ремонт у квартирі затіяли. Хочемо до зими все закінчити, щоб продати нерухомість за дорожчу ціну і купити будинок, – зрештою сказав наймолодший.
Після Сергія озвалися й доньки. У них також знайшлося достатньо причин, щоб відмовити батькові в допомозі.
Марина навіть зі сльозами на очах дорікала:
– Ми хотіли зробити ремонт у квартирі, а меблі взяли під виплату. Думали, ти нам допоможеш з боргом, а тут таке…
Люба слухала своїх дітей і насолоджувалася тим, що її план вдався.
– Михайле, тепер ти розумієш про що я тобі говорила? Хіба може батько так вчинити зі своїми дітьми? Навіщо їм зайвий тягар, якщо у кожного є свої турботи? Не соромно тобі напружувати власних дітей? Припини вигадувати і збирайся на роботу. Можливо, ти поясниш ситуацію і тебе приймуть назад. Ти ж був відмінним працівником.
– Прикро, що я вас, діти, ростив, а на старості літ не дочекався помочі… – сумно відповів чоловік..
Зранку Михайло пішов до свого керівництва. Його прийняли назад, але за умови, що заробітна плата стане меншою. Він погодився. Однак того дня чоловік більше додому не повернувся. На роботі йому стали погано. Медичні працівники швидкої допомоги не змогли врятувати Михайла. Люба залишилася одна. Тепер вона жила на свою крихітну пенсію, а діти рідко приїжджали в гості й неохоче допомагали.
Чи правильно вчинили діти, які відмовилися подбати про рідного батька?
