Дорогою до рідного села думав тільки про нього… Як він там, чи все з ним гаразд. Хто ж за ним доглядав стільки часу, поки мене не було? А раптом його вже давно немає?
В машині у мене навіть світлина десь перекидається, на якій я гордо красуюся біля могутнього дуба, якого посадив 30 років тому за парканом батьківського будинку.
Ми з товаришем знайшли за селом молоді пагінці, от і вирішили посадити в себе на подвір’ї. Все жартували з Любком і казали, якщо земля добре прийме саджанець, то нам залишиться тільки сина народити і дім побудувати.
Спершу ми пообіцяли одне одному, що триматимемо це в секреті, але у мене з батьками був такий міцний зв’язок, що я просто не міг від них щось приховати.
“Розколовся” наступного ж дня. Мама трішки побурчала, бо ж не бачила в дубі жодної користі, інша справа – вишня або яблуня, а батько тільки всміхнувся.
– Мамо, я ростиму і дерево моє разом зі мною.
– Добре, вже добре.
Доглядати за ним мені допомагала Соломійка – дівчина з нашого села. Вона з самого малечку бігала за нами з Любком, хотіла з нами товаришувати. А ми й не проти були.
Як нам виповнилося по 18 років, я вже знав, що в селі не залишуся – вирішив поїхати до міста на службу. Соломія вмовляла мене залишитися, але я завжди був впертим, тож звик думати тільки своєю головою.
Так і розійшлися наші дороги.
Довгі роки не з’являвся я в рідних краях, аж поки не дізнався, що мої батьки загинули. Автокатастрофа…
Навіть в найстрашнішому сні не міг собі уявити, що таке зі мною трапиться… Тепер от їду за будинком пригледіти, на могилках прибрати. Та й за дубом своїм скучив – це єдине, що мені залишилося з часів безтурботного дитинства.
Заїхав на подвір’я, а він стоїть собі – великий і могутній. Саме такий, яким я його бачив, коли тільки закопував в землю молоденький пагінець.
Сів собі на лавчину, сховався за розлогими гілками від палючого сонця і згадував своїх батьків. Аж раптом почув, як з-за спини хтось до мене підходить. Оглядаюся – а це Любко з поля іде, тримаючи в руці велику косу.
Оце вже радості було його зустріти!
– Нічого собі! Які люди до нас завітали! Скільки літ, скільки зим! – кричав здалеку товариш.
– Як же я за тобою скучив, старий! Розповідай, як життя!
Виявилося, що в Любомира тепер велика і дружня сім’я: красуня-дружина і 5 дітей.
Я йому про своїх синів розповів, фотографії показав. Ми довго розмовляли, сміялися і згадували дитинство.
– А як там Соломія? – поцікавився я.
– То ти не знаєш нічого? Померла вона. Кілька років тому. Довго хворіла…
– Як же це так? А чоловік її, діти як? Може, помочі якої треба?
– Та немає у неї нікого. Вона заміж так і не вийшла. На тебе все чекала…
– Тобто?
– А ось так. Закохана у тебе вона була все життя.
– Та ж я і не знав цього. Вона ніколи не казала. Завжди по-дружньому спілкувалися. Ніколи й натяку на щось більше не було…
– Та не бери собі до голови. Соломія стількох кавалерів мала, а всіх проганяла. Бачте, ти був її принцом. Та твоєї провини у тому нема.
Збирався в дорогу з важким серцем. Не міг викинути з голови думки про Соломію. Треба було їй усе мені розповісти, гляди, б і життя її по-іншому склалося.
Сів в машину і востаннє поглянув на дуба… Тепер не знаю, чи побачу його іще колись.
Життя надто коротке, щоб відкладати його на потім. Іноді достатньо наважитися сказати кілька слів – і хід подій зміниться на 180 градусів. Сміливі мають щастя! І це таки правда. Хто боїться зізнаватися в своїх почуттях – не зможе відкрити свого серця для справжнього кохання.
Чи важко Вам було зізнатися вперше в коханні?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
