Танька сьогодні не спала всю ніч, очей не стулила, все просиділа на ліжку біля вікна та дивилася на будинок Славка, що стояв навпроти через вулицю.
Славко нині одружився. Ні, ну от як він міг? Адже вона, Танька, любила його без розуму, з армії чекала, а він з цією мимрою одружується міською. Ну і що, що він не просив його чекати? Це взагалі нічого не означає. Він просто зобов’язаний був оцінити по достоїнству її лебедину вірність і благати її вийти за нього заміж, адже такої, як вона, Славко більше не знайде.
Ось що вміє ця міська фіфа, наприклад? Нігті фарбувати? Очі мазати? Вбиратися в різні сукні та кучері крутити? А Танька вона і пироги вміє, і корову подоїти, і баню топити!
Славко подобався Таньці з самого дитинства. Будинки їх навпроти стояли через вузьку вуличку, з березами та ряботинням біля палісадників. Бувало грається Танька з дівчатами біля своїх воріт, а Славка на мотоциклі під’їде до свого двору, весь такий красивий, сміливий! Йому тоді років шістнадцять було, а Таньці тільки дванадцять виповнилося. Славко, звичайно, уваги на таку малечу не звертав, привітається у відповідь, та й поїде далі, з дорослими хлопцями та дівчатами гуляти. Але Танька терпляче чекала.
– Ось, підросту ще й тоді він побачить яка я! В сто раз краща, ніж ця Лілька, що за ним по п’ятах ходить.
Таня і правда була красуня – волосся густе, каштанове, очі блакитні, губки пухкі, носик маленький акуратний. Красою вона в матір пішла. Та теж досі була немов дівчина молода – струнка, тендітна, з косою до пояса, хоча було їй вже за сорок. А як в місто, бувало, поїдуть на базар, так який-небудь хлопець та й підійде до них:
– Познайомимося, сестрички?
Всі за двох сестер їх приймали.
Але ось минуло ще два роки, Славкові виповнилося вісімнадцять, а Тані чотирнадцять. Восени прийшла йому повістка. Батьки влаштували проводи, скликали молодь і дорослих. Навіть Танька прийшла. Сусідка все-таки.
Прийшла і бачить – Славко за столом з Лількою сидить. Та щебече щось йому на вухо, посміюється, а Славко їй у відповідь посміхається. Довго дивилася Танька, терпіла, а потім не витримала, вискочила з-за столу і додому втекла. Всю ніч проревіла. А вранці поїхав Славко. Ця Лілька на ньому так і повисла і, здається, навіть поцілувала кілька разів. Танька з-за рогу клубу спостерігала, поки Славко в автобус не сів.
Потекли дні. Танька дізналася у тітки Ірини, матері Славка, адресу і почала листи йому писати, ну ніби як по-сусідськи, що такого. А коли від Славка відповідь прийшла, це був найщасливіший день у житті Таньки. Те, що Славко писав їй про погоду, про природу, дівчину зовсім не турбувало.
– Ось приїде, тоді все стане по-справжньому! Тим більше Лілька давно вже з Ігорем крутить романи.
Ось і два роки пройшли і цей довгоочікуваний день настав. Танька вбралася і разом з іншими пішла зустрічати Славка на автобусну зупинку. Незабаром показався на дорозі сільський автобус і з нього вийшов її коханий … Боже, як же він змужнів, ще гарніший став! Серце Тані, здавалося, зараз вистрибне з грудей. А Славко обійняв її, як і всіх інших своїх друзів і сказав:
– А ти виросла, мала!
От і все. І знову Танька ревіла вночі в подушку, поки Славко запалював в клубі з хлопцями та дівчатами.
Незабаром Славко поїхав в місто, на роботу влаштовуватися, а буквально через кілька місяців оголосив, що має намір одружитися. Ця новина шокувала Таньку як удар блискавки.
– Та як же це? Її Славко одружується?
Кілька днів ходила Танька сама не своя, на носі випускні іспити, а їй і справи немає до них. Вона-то думала, що після випускного поїде слідом за Славком в місто, вступить вчитися в педагогічний, і Славко поруч буде … І нарешті вже зверне на неї увагу і побачить, що вона давно вже не дитина, а він … Якась невідома досі лють і злість піднялася в грудях Тані, очі застигли.
І ось сьогодні весілля. Одружується її коханий. Як розвиднілося, підійшла Таня до дзеркала, розпустила коси, причесалася не поспішаючи, знайшла в шафі біле лляне плаття з мереживом, вийшла в сад, зірвала кілька білих лілій і вплела їх в своє волосся. Вона і сама нині буде не гірше нареченої. Вбралася Танька і сіла біля вікна. За стінкою прокинулися батьки, мати заклопоталася по господарству, батько пішов на ферму, незабаром і мати втекла за ним.
Танька сиділа в своїй кімнаті немов лялька, нерухома і німа. Коли годинник пробив дев’яту ранку, до будинку Славка почали з’їжджатися машини, прикрашені стрічками і кулями, а незабаром на ганку показався і наречений. Через кілька хвилин машини загурчали моторами, помчали по дорозі, піднявши клуби пилу.
– За нареченою поїхали, – як крізь туман подумала Танька.
Скільки вона так просиділа, вона й не пам’ятає, може дві години, а може і всі п’ять, але ось вулиця за вікном ожила, загула, затанцювала, загули автомобільні гудки, налякавши птахів, що сиділи на дахах – повертався весільний кортеж.
– Пора! – піднялася з місця Танька.
Вона вийшла до воріт і злилася з натовпом гостей. Хлопці захоплено присвиснули, побачивши її, а дівчата розкрили очі – Таньку було не впізнати. Доросле і сувора, бліда і велична, тендітна і витончена, вона схожа була на неземного ангела. Гості розступилися, пропускаючи її вперед. Танька підійшла до нареченого з нареченою, оточеними людьми.
– Вітаю вас! – голосно сказала вона.
Славко обернувся і онімів, навіть посмішка зійшла з його обличчя – перед ним стояла не вчорашня мала, а прекрасна, юна дівчина дивовижної краси.
– І коли тільки вона встигла так вирости? – подумав він про себе, а вголос відповів, – Спасибі, Таня!
Наречена грубо схопила його за рукав, змахнувши весільним букетом:
– Ну чого ти витріщився? Йдемо вже.
І незадоволеним ревнивим поглядом окинула Таньку. Вони пішли, а на траві залишилася лежати біла троянда, яка випала з букета нареченої. Якась млява думка, що не встигла ще сформуватися, ворухнулася раптом в голові Тані. Вона машинально нахилилася, підняла з трави квітку, і повільно попрямувала до свого дому.
Неясна думка починала складатися в ланцюжок з почутих колись історій, сільських байок, бабусиних розповідей про відьом, про чаклунів і нечисть. Настав вечір, додому повернулися батьки, повечеряли всі разом і розійшлися спати. Тільки Танька спати не збиралася. Тихенько вислизнувши з хати, вона попрямувала до кладовища, стискаючи в руках злощасну троянду з букета нареченої. Там, на кладовищі, з боку лісу, за огорожею, похований був чаклун, який жив колись давно в їхньому селі, так давно, що й баба чула розповіді про нього від своєї бабки.
Подейкували, що великою силою він володів, і навіть після його смерті продовжували ходити до нього на могилу ті, хто проводив якісь свої чорні ритуали і дружив з нечистим. А в один рік жителі села зрівняли могилу з землею, щоб і сліду більше знайти не могли ті, хто приїжджав сюди на свої чорні меси. Та тільки самі-то сільські добре те місце пам’ятали і знали.
Знала і Танька, ще покійна бабуся показувала їй одного разу це місце, так застерегла, щоб даремно тут не хиталася, та одна на кладовищі не ходила.
– Всяко тут буває! – додала вона.
Але зараз лють і ненависть затьмарювали розум і переважували страх, Танька рішуче крокувала до цвинтаря, і темрява ставала все густішоб, огортаючи, обплутуючи, затягуючи, ведучи Таню все далі і далі від світу живих. Звуки весілля, що доносилися позаду, підстьобували злобу в душі Таньки. Сама не знаючи, що вона буде робити, йшла вона, ведена вже не своєю тільки волею, а й тими, хто був зараз з нею поруч в чорнильній темряві …
Варто тільки злобі закрастися в серці людини і вона вже не належить собі, вона лише думає, що міркує холодно і розумно, але не вона вже господар своїх вчинків, а чорти, які впилися кігтями в це серце.
Танька дійшла до могили чаклуна, озирнулася – нікого кругом. Тільки вітер завив по особливому – тужливо, сумно, протяжно, ніби заголосив. Холодна трава юшила Таню по ногах, обплітаючи, обплутуючи, заважаючи йти. Вогні села залишилися позаду, тепер лише дерева шуміли над головою Таньки, махали гілками, як руками, перешіптувалися.
– Закопаю троянду на могилі чаклуна, – подумала Танька, – І попрошу, щоб ця фіфа з Славком розлучилися, а раптом вийде.
Танька опустилася на коліна і почала колупати пальцями тверду неподатливу землю, як раптом відчула, як хтось поклав їй на плече руку. Танька схопилася на ноги, озирнулася – нікого. Лише дерева шелестять. Тремтячими руками продовжила вона свою справу, як знову рука лягла на її плече. Танька скрикнула і обернулася. Позаду стояла її улюблена старенька бабуся, яка померла кілька років тому.
Танька закричала і затиснувши руками рот поповзла по траві назад, поки не наразилася спиною в огорожу цвинтаря. Бабуся ж не кажучи ні слова мовчки дивилася на внучку і кивала головою. Через кілька хвилин Тані вдалося трохи заспокоїтися і віддихатися, вона тихо промовила:
– Бабуся? ..
– Ох, Танюшка, – вимовила бабуся, – Що ж ти твориш, мила моя? Чи не говорила я тобі, щоб ти і про місце це не згадувала і навіть удень на кладовищі одна не ходила? Чи не бачиш ти скільки бісів зараз навколо тебе в’ються, радіють, що ти справу темну задумала на смерть своєї безсмертної душі. Та хіба ж можна таке подумати навіть, Танюшка? Адже гріх який.
Нерви Таньки не витримали:
– Люблю я його, бабцю! Жити не можу без нього! А він, він … Одружується з міською!
– Хіба ж так любов можна дістати, як ти задумала? Любов-то вона на Небесах народжується та в серці голубком спускається, а не у чаклунів випрошується. Ох, і дурна ти моя! Сердешна ти моя! Адже коли зробиш ти справу таку, то і свою і його душу загубиш. І на цьому світі довго не проживете. Гаразд тобі, ти гріх зробила, а йому нащо? Ось в чому він перед тобою винен? Хіба одружитися обіцяв та слова не дотримав?
– Не обіцяв, бабцю …
– Ото ж бо й воно. Та не реви ти! Вже так і бути, відкрию я тобі секрет, хоч і не повинні ми, небожителі, багато вам казати, але ж накоїш ти, дівка, справ. Слухай-но, Славко твій недовго з цією жінкою пробуде. Не та вона, за кого себе видає, любить вона свободу і гуляння. А як побачить Славко істинне її обличчя, так і розлучаться вони. А там і на тебе він гляне по-іншому. Згадаєш мої слова.
– Бабцю – вигукнула Танька, – Так ми разом будемо?
– Нічого більше не скажу і так бовкнула. Не можна вам майбутнє знати, нехай простить мене Господь, – промовила бабуся, – А тепер пора мені, до села тебе проводжу, а далі не можна мені.
Бабуся раптом пропала, а на тому місці, де стояла вона повис в повітрі яскравий вогник, немов полум’я свічки, тільки більший за того. Таня підійшла ближче, взяла вогник в долоні. Він був теплим і не обпікав руки. На душі раптом стало тихо і мирно, вся лють і злість випарувалися кудись, ніби їх і не було ніколи. Не поспішаючи Танька дійшла до околиці, вогник закліпав, розплився, розлився навколо долонь, розтікся теплом, ніби обняв Таню, покрив її всю м’якою світлою хмаркою, постояв так з хвилину, а після почав бліднути і гаснути в темряві ночі.
Танька йшла додому і сльози струмком текли по її щоках.
Минуло два роки, Славко розлучився, втомившись від гулянок дружини, чуток про її зраду, і в кінці-кінців застав її з коханцем в машині.
Танька вчилася в педагогічному інституті.
Того вечора вона гуляла по набережній біля річки. Це був вітряний осінній вечір. Опускалися сутінки. Люди, піднявши коміри, поспішали по домівках. Запалювалися вікна. Майже нікого не було тут, біля річки, лише рідкісні собачники проходили повз. Тут Танька і зіткнулася віч-на-віч зі Славком.
Вони довго стояли, дивлячись один на одного і мовчали, одними лише очима кричачи один одному все те, що повинні були сказати вже давно. Їх німий діалог не потребував словів, адже рідні душі вміють говорити один з одним без допомоги слів.
А як ви ставитеся до таких історії про чаклунів та потойбічну силу?
