Людмила Юхимівна сиділа в лікарняному скверику і намагалася стримати сльози. Навколо шуміла весна, не даючи засумувати остаточно. На її день народження завжди припадав такий ось весняний погожий день, коли радує все. І молода зелень листя, і пташиний гомін, і дітлахи за парканом, велосипеди, які нарешті виїхали на просохлі доріжки – все говорило: життя триває. Але Людмила Юхимівна розуміла: в її власному житті немає на що чекати. Ніхто не згадав про її сімдесятиріччя, ніхто не захотів приїхати і привітати. Навіть дзвінка вона не дочекалася.
Привітали тут, на місці. Сусідка по палаті подарувала гарний в’язаний шарфик. Санітарка принесла яблучка. Все мило і пристойно, але душі особливої в цьому не було, пансіон, він і є пансіон. Тимчасовий притулок і вихід з нього тільки один. Остаточне теж неподалік, буквально через ліс.
Всі знали: в цей пансіон звозять обридлих родичів діти та інші спадкоємці, які втомилися терпіти поруч старечі хвороби, непрості характери, враховувати потреби. Словом, привозять позбутися. Людмилі Юхимівні син сказав:
– Їдемо в санаторій, пора б тобі трохи підлікуватися. На масажі походиш, фруктів поїж. Поспілкуєшся, там народу багато, і всяке дозвілля організоване.
Але правда була іншою: невістку Людмила Юхимівна дратувала неймовірно. Квартира належала матері, син раптом випросив дарчу. сказав:
– Мам, ми тобі вирішили будинок купити, щоб сама собі господиня була. Сама ж кажеш, дві господині на кухні погано. У нас робота в місті, куди нам? А тобі будинок, свіже повітря, будемо все привозити, тільки скажи.
Але як тільки власник квартири змінився, змінилося все. Син з невісткою остаточно перевезли у квартиру речі, про будинок більше не згадували. Невістка влаштувала свекрусі війну, і засобів не вибирала. Її не влаштовувало все: їжа не та, ванна не помита, тут поставлено, там розлито, не подобається – йди.
Син спочатку заступався за маму, але кінець кінцем жіночі сварки набридли і йому. Почав гримати, потім замовк. Людмила Юхимівна помітила: почали шепотітися між собою, замовкали, як тільки наблизиться.
І ось одного разу її синочок раптом заговорив:
– Поїхати б тобі підлікуватися. Відпочити, відволіктися, масажі, вітаміни …
Людмила Юхимівна зловила погляд, подивилася в очі. Такі ж точно очі, як її власні.
– Хочеш мене в притулок відправити? І сказати боїшся навіть? – і дивилася, як обличчя сина заливає рум’янець. Значить, залишилася ще совість.
– Мама, ну як ти можеш таке говорити. Це санаторій, звичайний санаторій для вікових пацієнтів. Не везти ж тебе туди, де дискотеки до ранку і крики дитячі, що це за відпочинок? Підлікувати місяць, і додому.
Привіз її за місто, розписався в документах і втік, пославшись на роботу. Сказав, приїде за нею скоро.
Одного разу навіть приїхав, привіз пакет з фруктами, запитав, чи все нормально, поїхав, не дослухавши.
68 їй тоді було. Тепер ось уже 70.
Тоді, два роки тому, вона чекала його місяць, другий, боялася, викинуть її, і куди їй подітися? Подзвонила додому, але відповіли нові господарі. Виявилося, угода тривала, коли вона ще вдома була, а тепер їй і повертатися немає куди. Де колишні господарі, нові мешканці не знають. Людмилі Юхимівні співчували, але і квартиру чесно купили. Бабуся здалася, плакала ночами, зрозумівши, що її кинули, як собаку. Але тепер це було єдине місце, де у неї було право перебувати, та й то невідомо, скільки ще …
Гірше за все було, що заради синочка вона інтереси дочки забула. І тепер що ж, тільки плакати залишалося.
Людмила Юхимівна була сільською. У селі і заміж за однокласника вийшла. Жили непогано, всією сім’єю в одному будинку, худобу тримали, в городі працювали. Небагато, але земля не дасть голодувати. Все йшло своєю чергою, поки сусід в місто не подався за кращим заробітком. А потім повернувся у відпустку і чоловіка її з пантелику збив, все розповідав: і гроші живі платять, вистачає. І воду не тягати, і гноєм не пахне. О п’ятій з роботи повернувся, і відпочивай собі, ні доїння, ні прибирання.
І чоловік її Дмитро теж захотів, говорив, напрацювалися, нехай діти хоч ростуть в чистоті. Продали будинок, землю. У місті квартиру дали. Потім машина з’явилася, меблі. А на машині цій проклятій чоловік і розбився.
Не врятували її Дмитра. І ось Людмила Юхимівна з двома дітками одна в чужому місті. Знайомих і друзів – один той сусід, ледве відбилася від його “турботи”. Мила під’їзди, розносила листівки, вчитися встигала. Словом, натерпілася горя разом з усією країною, але вистояла. Чекала, поки дітлахи підростуть, допомагати почнуть, легше стане. Але дітлахи надій не виправдали.
Славік підріс, без батьківської руки в рознос пішов. Людмила Юхимівна чекала, як переказиться, заспокоїться, не дочекалася. Захотів син легкого життя. Довелося в борги влазити, аби тільки не посадили. Начебто заспокоївся трохи, та знову довелося ночами під’їзди мити і двори підмітати, борги роздавати. Але ж хлопчик, спадкоємець, аби людиною став. Чоловіком в будинку, щоб хоч на старості було, куди голову докласти. А поки, Людмила, нехай миє, жіноча робота.
У Насті чоловік хороший з’явився, а дитинка народилася з хворим серцем, мабуть, голод дитячий позначився, Людмила все себе звинувачувала в цьому. Що не повернулася в село, коли Дмитра не стало.
Чоловік Насті кинув її з малям, правда, квартиру їм залишив. Але Настя познайомилася з іншим, того дружина кинула з такою ж хворою дитиною. Ось і знайшли один одного добрі люди, почали разом жити. І домоглися таки дітям операції, одружилися самі, все добре було, поки чоловік дочки не захворів. Дочка до матері, допоможи, позич грошей на лікування, час не можна упускати. А Людмила Юхимівна вперлася: чужий він в сім’ї. Не дам грошей, може не виживе з пухлиною-то, а Славіку на квартиру треба збирати. Образилася Настя, і перестала спілкуватися зовсім. Поїхала з сім’єю в інше місто, як тільки чоловік на ноги встав.
А Славік на свої гроші квартиру так і не купив. Розлетілося все, материну забрав. Живе тепер теж казна-де, поки мати в пансіонаті.
Сидить ось на лавочці, і розуміє: сама заслужила, самій розсьорбувати. А ззаду голос Насті:
– Мама, мама!!! Знайшла я тебе!
Виявилося, не витримало мовчання серце дочки, подзвонила мамі, відповіли чужі люди. Запам’ятали, як їм Людмила Юхимівна дзвонила, розповіли, де її шукати. Але ж правнуки ростуть вже, бабуся потрібна в будинку.
Такий ось у неї ювілей вийшов. І плакати тепер можна, не стримуючи сліз.
Як вам така життєва історія бідолашної жінки?
