Автобус ще не встиг повністю зупинитися, а я вже стояла в проході з рюкзаком, притискаючи до грудей паспорт так, ніби його можна було загубити разом із останньою надією. На платформі пахло кавою й гарячим металом, люди кричали одне одному через валізи, а я шукала очима одне-єдине обличчя.
Вона з’явилася різко — ніби вирізана з чужого міста: акуратне пальто, окуляри, зачіска, кроки впевнені, як у людини, яка завжди знає, де її машина. В одній руці телефон, у другій — ключі. Телефон — попереду, я — десь збоку.
— Ти… втомилась? — сказала вона, не торкаючись мене. І одразу знову глянула в екран.
Я кивнула, хоч горло стиснулося. Хотілося не “втомилась”, а “мамо”. Хотілося, щоб вона сказала моє ім’я так, як кажуть його вдома, а не в черзі.
Вона рушила, я пішла поруч, намагаючись підлаштувати крок під її темп. Ми пройшли кілька метрів, і я, як дурна, все чекала: зараз зупиниться, обійме, скаже “нарешті”. Але вона тільки показала рукою:
— Там недалеко є кафе. Поснідаємо швидко.
“Швидко” прозвучало, як попередження.
У кафе було тісно. На столах — крихти й серветки, бариста стукав портофільтром об метал, і цей звук нагадував мені батькову майстерню: коротко, різко, без зайвого. Мама навіть не запитала, що я хочу.
— Дві кави, — кинула вона офіціантові. — І… щось просте. Брускети.
Офіціант посміхнувся так, ніби впізнав у ній “свою”. Мені стало ніяково: я поруч, але не “своя”.
Я спробувала говорити. Про дорогу, про те, як автобус трясся всю ніч, як я боялася не встигнути на пересадку, як смішно водій вимовляв назви міст. Мама слухала краєм обличчя — її пальці ковзали по екрану.
— Я закінчила четвертий курс, — сказала я голосніше, наче це могло пробити скло між нами. — Пам’ятаєш, я вступала… Ти тоді написала “молодець”.
Вона підняла очі на секунду.
— Угу. Це добре.
І знову — телефон.
Кава прийшла маленька, як для дегустації, на блюдці — одна цукерка. Брускети були тонкі, сухі, з помідором, який не мав смаку. Я жувала й відчувала, як у мене під ребрами щось вперто не хоче приймати реальність.
Вона відклала телефон, ніби згадала, що тут сидить людина.
— Слухай, — сказала, не дивлячись прямо. — А ти… де зупинишся?
Я навіть усміхнулася — автоматично, як усміхаються діти, коли їм нарешті ставлять правильне запитання.
— У тебе, — відповіла я. — Я ж… до тебе приїхала.
Пауза вийшла довша, ніж потрібно для нормальної розмови. Вона повільно підняла чашку, зробила ковток. І тоді, так само повільно, поставила назад.
— Ні, доню, — сказала м’яко, але так, ніби відрізає нитку. — У мене зараз не вийде. Це… складно.
— Складно? — я не зрозуміла, як можна вимовити це слово й не пояснити.
— Я можу знайти тобі апартаменти, — вона вже переходила в режим вирішення задачі. — Тут є нормальні варіанти, чисто, близько до центру. Ти на літо на роботу? Чи просто… погуляти?
Я відчула, як у мене липнуть долоні. Хотілося сказати: “Я на маму”. Але так не кажуть.
— Я… просто з тобою побачитися, — видихнула я.
Вона на мить завмерла — і в її обличчі майнула тінь, яка могла бути чим завгодно: втомою, роздратуванням, страхом. Вона швидко прибрала її усмішкою, яку носять як аксесуар.
— Ну от і побачились, — сказала вона, ніби жартом. — Ти ж доросла. Все буде нормально.
Я поклала руки на коліна, щоб вони не тремтіли. У голові, без мого дозволу, почали спалахувати картинки: як у дитинстві дідусь носив мене на плечах до моря, як тато приносив з роботи шоколадку “про запас”, як бабуся гладила мені волосся, коли я хворіла. Там було тепло. А тут — красиво і холодно.
Мама раптом дістала з сумки конверт. Не той паперовий, що в дитинстві з листівками, а щільний, діловий.
Поклала на стіл і підштовхнула до мене кінчиком пальця, не торкаючись моєї руки.
— Ось, — сказала. — Тримай.
Я відкрила. Банкноти були рівні, нові, наче їх тільки-но зняли.
— Це… що? — голос у мене став тонший.
— Тисяча, — відповіла спокійно. — На апартаменти, на сувеніри… Ти ж хотіла Рим подивитися. Ну і щоб тобі було легше.
Мені захотілося сміятися, але сміх не прийшов. Прийшла сухість у роті.
— Я не за цим… — сказала я й раптом зрозуміла, що звучить це так, ніби я виправдовуюсь.
Вона вже кликала офіціанта, діставала карту, говорила щось італійською швидко й без помилок. Її голос там був упевнений, зручний, свій. А зі мною — ніби перекладений із іншої мови.
— За сніданок я заплачу, — кинула вона, наче це важлива деталь, яку треба обов’язково озвучити.
Потім встала, накинула сумку на плече й подивилася на годинник.
— Мені треба їхати, — сказала. — Справи.
— Мамо… — вирвалося в мене. Одне слово, яке я берегла весь шлях.
Вона зупинилася, але не підійшла ближче. Нахилилася трохи вперед, ніби хотіла зробити щось правильне, і… погладила мене по плечу — швидко, як гладять чужу дитину, щоб вона не плакала в магазині.
— Напиши, як заселишся, — сказала.
І пішла. Просто пішла — між столиками, не озираючись. Я дивилася їй у спину, на те, як її підбори відбивають ритм по плитці, і думала тільки одне: я їхала сюди так довго, а вона відходить так легко.
Я вийшла з кафе з конвертом у руці. На вулиці було сонячно, гарно, туристи фотографувалися біля чогось старого й великого, а мені раптом стало соромно за себе: за те, що я стою посеред Риму й не знаю, куди подітися, крім як у вокзал.
На вокзалі гул був такий, ніби місто дихало через трубу. Я сіла на холодну лавку, поставила рюкзак між ногами й подивилася на табло. Літери й цифри бігали рядками, як чужі думки.
В кишені завібрував телефон. Я здригнулася — серце відразу підстрибнуло: “вона”.
Але це була реклама від оператора. Я провела пальцем, стираючи її, ніби вона могла стерти й те, що тільки-но сталося.
Я відкрила мамин профіль у фейсбуці. На фото вона стояла біля якогось вітринного скла, у світлі, з келихом, усміхнена. Підпис — італійською. Коментарі — “bella”, “brava”, сердечка. Я набрала: “Я на вокзалі. Може, ти все ж…” і зупинилася. Видалила. Набрала: “Дякую за…” і теж видалила.
Замість цього купила квиток на нічний автобус, який ішов не туди, куди мріють. Не в центр, не до Колізею. Просто — геть.
Коли автобус виїжджав з Риму, вікно віддзеркалювало моє обличчя. Я сиділа, притискаючи до себе рюкзак, ніби там було щось живе. Поруч дрімав чоловік з пакетом сувенірів, десь позаду плакала дитина.
На кордоні водій втомлено сказав: “Паспорти готуємо”. Я подала свій, і прикордонник навіть не подивився на мене — штамп і рухайся далі. Ніхто не питав, чому я їду назад через день, ніхто не казав “як ти, доню”.
Коли я нарешті дісталася Львова, повітря було інше — вологе, знайоме. Я вийшла з автобуса на автостанції й раптом помітила, що руки в мене забруднені чорнилом від квитків, від штампів, від чужих ручок. Ніби дорога залишила на мені свої сліди.
Телефон мовчав.
Я дістала конверт, довго дивилася на нього, а потім акуратно розірвала по лінії, як роблять з листами, які не хочуть читати вдруге. Дістала гроші, перерахувала — машинально, без радості.
Підійшла до віконця каси, попросила найперший квиток додому — туди, де точно хтось відчинить двері.
А вже в потязі, коли провідниця пройшла й світло в коридорі приглушили, я написала одне коротке повідомлення в невідправлені: “Я доїхала”.
Поставила крапку.
І вимкнула телефон.
