Автобус ще не встиг повністю зупинитися, а я вже стояла в проході з рюкзаком, притискаючи до грудей паспорт так, ніби його можна було загубити разом із останньою надією. На платформі пахло кавою й гарячим металом, люди кричали одне одному через валізи, а я шукала очима одне-єдине обличчя.
Вона з’явилася різко — ніби вирізана з чужого міста: акуратне пальто, окуляри, зачіска, кроки впевнені, як у людини, яка завжди знає, де її машина. В одній руці телефон, у другій — ключі. Телефон — попереду, я — десь збоку.
— Ти… втомилась? — сказала вона, не торкаючись мене. І одразу знову глянула в екран.
Я кивнула, хоч горло стиснулося. Хотілося не “втомилась”, а “мамо”. Хотілося, щоб вона сказала моє ім’я так, як кажуть його вдома, а не в черзі.
Вона рушила, я пішла поруч, намагаючись підлаштувати крок під її темп. Ми пройшли кілька метрів, і я, як дурна, все чекала: зараз зупиниться, обійме, скаже “нарешті”. Але вона тільки показала рукою:
— Там недалеко є кафе. Поснідаємо швидко.
“Швидко” прозвучало, як попередження.
У кафе було тісно. На столах — крихти й серветки, бариста стукав портофільтром об метал, і цей звук нагадував мені батькову майстерню: коротко, різко, без зайвого. Мама навіть не запитала, що я хочу.
— Дві кави, — кинула вона офіціантові. — І… щось просте. Брускети.
Офіціант посміхнувся так, ніби впізнав у ній “свою”. Мені стало ніяково: я поруч, але не “своя”.
Я спробувала говорити. Про дорогу, про те, як автобус трясся всю ніч, як я боялася не встигнути на пересадку, як смішно водій вимовляв назви міст. Мама слухала краєм обличчя — її пальці ковзали по екрану.
— Я закінчила четвертий курс, — сказала я голосніше, наче це могло пробити скло між нами. — Пам’ятаєш, я вступала… Ти тоді написала “молодець”.
Вона підняла очі на секунду.
— Угу. Це добре.
І знову — телефон.
Кава прийшла маленька, як для дегустації, на блюдці — одна цукерка. Брускети були тонкі, сухі, з помідором, який не мав смаку. Я жувала й відчувала, як у мене під ребрами щось вперто не хоче приймати реальність.
Вона відклала телефон, ніби згадала, що тут сидить людина.
— Слухай, — сказала, не дивлячись прямо. — А ти… де зупинишся?
Я навіть усміхнулася — автоматично, як усміхаються діти, коли їм нарешті ставлять правильне запитання.
— У тебе, — відповіла я. — Я ж… до тебе приїхала.
Пауза вийшла довша, ніж потрібно для нормальної розмови. Вона повільно підняла чашку, зробила ковток. І тоді, так само повільно, поставила назад.
— Ні, доню, — сказала м’яко, але так, ніби відрізає нитку. — У мене зараз не вийде. Це… складно.
— Складно? — я не зрозуміла, як можна вимовити це слово й не пояснити.
— Я можу знайти тобі апартаменти, — вона вже переходила в режим вирішення задачі. — Тут є нормальні варіанти, чисто, близько до центру. Ти на літо на роботу? Чи просто… погуляти?
Я відчула, як у мене липнуть долоні. Хотілося сказати: “Я на маму”. Але так не кажуть.
— Я… просто з тобою побачитися, — видихнула я.
Вона на мить завмерла — і в її обличчі майнула тінь, яка могла бути чим завгодно: втомою, роздратуванням, страхом. Вона швидко прибрала її усмішкою, яку носять як аксесуар.
— Ну от і побачились, — сказала вона, ніби жартом. — Ти ж доросла. Все буде нормально.
Я поклала руки на коліна, щоб вони не тремтіли. У голові, без мого дозволу, почали спалахувати картинки: як у дитинстві дідусь носив мене на плечах до моря, як тато приносив з роботи шоколадку “про запас”, як бабуся гладила мені волосся, коли я хворіла. Там було тепло. А тут — красиво і холодно.
Мама раптом дістала з сумки конверт. Не той паперовий, що в дитинстві з листівками, а щільний, діловий.
Поклала на стіл і підштовхнула до мене кінчиком пальця, не торкаючись моєї руки.
— Ось, — сказала. — Тримай.
Я відкрила. Банкноти були рівні, нові, наче їх тільки-но зняли.
— Це… що? — голос у мене став тонший.
— Тисяча, — відповіла спокійно. — На апартаменти, на сувеніри… Ти ж хотіла Рим подивитися. Ну і щоб тобі було легше.
Мені захотілося сміятися, але сміх не прийшов. Прийшла сухість у роті.
— Я не за цим… — сказала я й раптом зрозуміла, що звучить це так, ніби я виправдовуюсь.
Вона вже кликала офіціанта, діставала карту, говорила щось італійською швидко й без помилок. Її голос там був упевнений, зручний, свій. А зі мною — ніби перекладений із іншої мови.
— За сніданок я заплачу, — кинула вона, наче це важлива деталь, яку треба обов’язково озвучити.
Потім встала, накинула сумку на плече й подивилася на годинник.
— Мені треба їхати, — сказала. — Справи.
— Мамо… — вирвалося в мене. Одне слово, яке я берегла весь шлях.
Вона зупинилася, але не підійшла ближче. Нахилилася трохи вперед, ніби хотіла зробити щось правильне, і… погладила мене по плечу — швидко, як гладять чужу дитину, щоб вона не плакала в магазині.
— Напиши, як заселишся, — сказала.
І пішла. Просто пішла — між столиками, не озираючись. Я дивилася їй у спину, на те, як її підбори відбивають ритм по плитці, і думала тільки одне: я їхала сюди так довго, а вона відходить так легко.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Я вийшла з кафе з конвертом у руці. На вулиці було сонячно, гарно, туристи фотографувалися біля чогось старого й великого, а мені раптом стало соромно за себе: за те, що я стою посеред Риму й не знаю, куди подітися, крім як у вокзал.
На вокзалі гул був такий, ніби місто дихало через трубу. Я сіла на холодну лавку, поставила рюкзак між ногами й подивилася на табло. Літери й цифри бігали рядками, як чужі думки.
В кишені завібрував телефон. Я здригнулася — серце відразу підстрибнуло: “вона”.
Але це була реклама від оператора. Я провела пальцем, стираючи її, ніби вона могла стерти й те, що тільки-но сталося.
Я відкрила мамин профіль у фейсбуці. На фото вона стояла біля якогось вітринного скла, у світлі, з келихом, усміхнена. Підпис — італійською. Коментарі — “bella”, “brava”, сердечка. Я набрала: “Я на вокзалі. Може, ти все ж…” і зупинилася. Видалила. Набрала: “Дякую за…” і теж видалила.
Замість цього купила квиток на нічний автобус, який ішов не туди, куди мріють. Не в центр, не до Колізею. Просто — геть.
Коли автобус виїжджав з Риму, вікно віддзеркалювало моє обличчя. Я сиділа, притискаючи до себе рюкзак, ніби там було щось живе. Поруч дрімав чоловік з пакетом сувенірів, десь позаду плакала дитина.
На кордоні водій втомлено сказав: “Паспорти готуємо”. Я подала свій, і прикордонник навіть не подивився на мене — штамп і рухайся далі. Ніхто не питав, чому я їду назад через день, ніхто не казав “як ти, доню”.
Коли я нарешті дісталася Львова, повітря було інше — вологе, знайоме. Я вийшла з автобуса на автостанції й раптом помітила, що руки в мене забруднені чорнилом від квитків, від штампів, від чужих ручок. Ніби дорога залишила на мені свої сліди.
Телефон мовчав.
Я дістала конверт, довго дивилася на нього, а потім акуратно розірвала по лінії, як роблять з листами, які не хочуть читати вдруге. Дістала гроші, перерахувала — машинально, без радості.
Підійшла до віконця каси, попросила найперший квиток додому — туди, де точно хтось відчинить двері.
А вже в потязі, коли провідниця пройшла й світло в коридорі приглушили, я написала одне коротке повідомлення в невідправлені: “Я доїхала”.
Поставила крапку.
І вимкнула телефон.
“У снах завжди приходять підказки” — тлумачення снів за днями тижня
Вчені назвали 8 особливостей, які передаються нам генетично
Перше, на що ви звернете увагу на картинці, розкриє всі таємниці вашої особистості
Я сказала свекрусі хибну дату виписки з пологового. І поки вона чекала під дверима, ми вже давним-давно були вдома і насолоджувалися прекрасним моментом батьківства
Сосиски в картопляному тісті. Діти їх просто обожнюють!
Що ви від мене хочете? Вибачень? Але я не для себе брала, а для дітей! У вас коли-небудь діти просили чогось солодкого? Ви знаєте, як це, відмовляти їм у всьому?
Сусіди сміялися, коли жінка притягла гору скляних пляшок до себе на дачу. Але незабаром всі здивувались…
Найпростіший рецепт чебуреків! Хрусткі, соковиті та красиві
“Дістало тягнути все на своїх плечах, поки чоловік відпочиває на дивані!” Як уникнути такої ситуації?
Жінки, кохайте своїх чоловіків, поки ще не пізно!
“Ми повечеряємо, а ви у вітальні почекайте”: свекруха ввічливо відмовилася нагодувати невістку з внучкою
На похоронах чоловіка, жінка підійшла до труни і поклала в неї коробку. Зробила все як і обіцяла
Людям властиво часто бачити якісь “знаки долі”. Ось і сьогодні, Таня вирішила, що її суботній вихід на роботу відбувся не просто так, на щось їй намагаються точно вказати
І як про бабусю можна говорити, що вона безграмотна, якщо так вправно вміє в’язати?
“Мені не пощастило ще з самого народження…” – ось так одного разу почав свою лекцію професор, якому вже надоїли наші постійні перешіптування під час занять
– Ні, він не безхатько. Справді працює в театрі, а ще запросив мене на виставу! Ти знаєш, я обов’язково прийду туди! Я вже декілька років не відвідувала театр
Не успадкували маминої краси: ось як виглядають діти красуні Орнелли Муті
Декілька років тому, я вирішив перестати виплачувати аліменти. Тільки не потрібно одразу на мене накидатися
Найніжніші і зворушливі «обіжульки» тварин
