Майже рік ми з Оксаною жили в одній орендованій квартирі. Після навчання додому повертатися не захотіли, влаштувалися на роботу і якось крутилися в місті самі.
Оксана завжди була яскрава, доглянута, всюди своя. А я простіша. У компаніях сиділа тихо, більше слухала, ніж говорила. Оксана часто казала:
– Так і просидиш молодість у кутку, якщо не навчишся жити.
Одного вечора вона сиділа біля вікна, фарбувала нігті і збиралася кудись. Я дивилася на неї і думала, як у неї все легко виходить.
– Ти куди? – спитала я.
– У кафе з друзями. Ходімо зі мною. Не сиди, як бабця, – кинула вона.
Потім відкрила шафу і додала:
– Ось сукня, нова. Одягни, якщо хочеш виглядати нормально.
Мені стало трохи прикро від її тону, але я все ж погодилася. Субота, сидіти самій не хотілося. Ми доїхали в центр, зайшли в кафе, а там уже сиділа компанія: троє хлопців і Іра з якимось веселим хлопцем.
Оксана, як завжди, одразу опинилася в центрі уваги. А я сіла тихо збоку з келихом у руці. І тут один хлопець сам заговорив до мене.
– Ти працюєш чи вчишся? – спитав він.
– Працюю. Ми з Оксаною разом.
– Я Микола. Можна на ти?
– Можна, – відповіла я.
Потім заграла повільна музика, і він запросив мене танцювати. Спочатку я соромилася, але з ним було легко. Ми довго гуляли після кафе, говорили про все підряд, і мені вперше за довгий час було добре.
Коли я повернулася додому, Оксана вже лежала в ліжку з телефоном.
– Ну як тобі Кіт? – засміялася вона.
– Який ще Кіт? Він Микола.
– Та не кип’ятися. Нормальний хлопець. Я ж для тебе старалася, – сказала вона так, ніби мало не влаштувала мені долю.
За тиждень ми з Миколою дуже зблизилися. Він приходив, проводжав, писав, дзвонив. А в п’ятницю Оксана заявила:
– Я на вихідні їду з Петром. Квартира ваша. Тільки дивись, не злякайся свого щастя.
Перед тим як вона вибігла з дому, я зізналася:
– Мені страшно. У мене такого ще не було.
Вона тільки махнула рукою:
– Не вигадуй. Лиши все чоловікові.
У суботу я зранку побігла по магазинах. Купила собі нову сукню, а Миколі на день народження – дорогий сірий шарф. Хоч ті гроші я відкладала на зимові чоботи. Але тоді мені здавалося, що це важливіше.
Ми сходили в кафе, потім ще в один заклад, він підняв келих і сказав:
– За мене.
Я усміхнулася. Він тоді так дивився на мене, що я повірила: це серйозно.
Потім ми повернулися додому. Я поставила чайник, тягнула час, хвилювалася. А вранці прокинулася в його обіймах. Він поцілував мене, випив каву і побіг на заняття. А я лежала і плакала. Не від жалю, а від того, що все стало по-справжньому.
Увечері я чекала його з вечерею. Накрила на стіл, прибрала, нафарбувалася. Але він не прийшов. Прислав повідомлення: не можу, люблю, сумую, до завтра.
Наступного дня він теж не з’явився. І вже навіть не написав. Я дзвонила раз за разом, а у відповідь тільки сухий голос: абонент поза зоною. Мене почало трусити від образи й страху. Оксана ще й підлила масла у вогонь:
– Якщо він тебе просто використав, я не здивуюся. Іди в гуртожиток і дізнайся, що за цирк.
Увечері я таки пішла. На вході мене не пустили, бо пізно і без паспорта. Я вже хотіла розвертатися, як раптом зі сходів вийшла Іра. Та сама, з кафе. Хиталася, ледь трималася на ногах.
Я глянула на неї – і в мене все всередині обірвалося. На її шиї був мій подарунок. Той самий сірий шарф, який я купила Миколі на день народження.
Я вискочила за нею на вулицю і схопила за руку.
– Де Микола? Ти від нього йдеш? – майже крикнула я.
Іра глянула на мене скляними очима і сказала:
– Від них. Вони сидять, поминають мого нареченого. Павлика не стало…
В ту хвилину в мене в голові все перемішалося. І ревнощі, і сором, і злість. Я вже встигла накрутити себе до страшного. А Іра раптом розплакалася так, що я не змогла її лишити. Привела її до себе, напоїла водою, поклала спати.
Вночі вона то вставала, то плакала в подушку. Розповідала, що її хлопець загинув, що вони мали одружитися, що вона не розуміє, як тепер жити. А я сиділа поруч і думала, яка ж я дурна. Уже встигла зробити з Миколи зрадника, а там у людей справжнє горе.
Зранку у двері подзвонили так, ніби зараз винесуть замок. Я відчинила – на порозі стояв Микола, блідий, з червоними очима.
– Де вона? Ми всю ніч шукали Іру, її батько вже в поліцію звернувся, – сказав він.
Я тихо відповіла:
– Вона в мене.
На кухні він сів і схопився за голову.
– Пробач, що зник. Я не міг ні з ким говорити. Павлик був моїм найкращим другом.
Я подивилася на нього і сказала:
– А я вже такого собі надумала, що соромно згадати.
Потім у дверях з’явилася Іра з тим шарфом у руках. Вона навіть не розуміла, звідки він у неї. Ми подзвонили її батькові, він приїхав дуже швидко і забрав доньку додому.
Після того ми з Миколою вже не розходилися. Але я досі пам’ятаю ту ніч біля гуртожитку. Як у мене все всередині перевернулося від одного чужого шарфа на чужій шиї. І як легко можна подумати найгірше, навіть коли правда зовсім інша.
Скажіть чесно, а ви б на моєму місці теж вирішили, що хлопець просто зрадив і втік?
