«Мальвіна» – так назвав мене мій майбутній чоловік з першого погляду, з першої хвилини знайомства. Але давайте по черзі.
Народилася я (як з’ясувалося потім) в неблагополучній родині. Мама (якщо можна так назвати її) пила з чоловіками, а я завжди була голодна. Все, що залишалося на столі, підбирала, за що часто отримувала ляпаси. Чи був ще хтось – сестра або брати – не пам’ятаю, мені тоді було три роки або три з половиною.
Пам’ятаю, що я тоді і матюкатись вміла і пісні співати. Ставили на табуретку, і я співала, а вони, п’яні мамині чоловіки, весело сміялися і давали за це цукерку. А ось в останній раз дали випити щось дуже гірке (горілку), і тут зайшли жінки і міліціонер. Забрали мене і повезли далеко-далеко. По дорозі мене рвало, а тітка давала пити якусь рідину.
Коли приїхали (це був дитбудинок), мені намазали голову чимось смердючим (гасом). У мене було багато вошей і гнид. Потім Ірина Олександрівна – директор дитбудинку – і її дочка Свєта, забрали мене до себе додому. Там мене відмили, розчесали і дали кашу, а я ще просила. Поклали на дуже біле простирадло. А вночі я встала і вкрала цукерку, запхнула в рот, а фантик сховала під подушку. Вранці я знову їла кашу, і мені дозволяли їсти цукерки.
Це дитячі спогади. А тепер як я потрапила в казку.
Вранці мене одягли в усе нове, красиве, та ще подарували ляльку. А я не знаю, що з нею робити, адже у мене ніколи їх не було. Я дуже була худа, ребра стирчали, всім було мене шкода. Коли я, відмита і одягнута, обняла Свєтку, вона заплакала і сказала, що забирає мене до себе в село: «Нехай поживе і наїсться досита, а там видно буде».
У мене були великі блакитні очі, та біленьке волосся, і звали мене Анна, а не Анька (як звали мене там).
На дорогу Ірина Олександрівна напекла нам пиріжків, парових котлет, всякої всячини і, звичайно, дала цукерок. Я всю дорогу їла. І ось на світанку ми приїхали. Нас зустрічав Іван – чоловік Свєтки.
А тепер про Світлану.
Вона закінчила медінститут, за розподілом потрапила в райцентр, а там в село. Познайомилася з красенем-механіком Іваном. Жили з батьками: мама – вчитель початкових класів, тато – столяр, займався бджолами. Обидва вже пенсіонери. Зробили весілля. Почали будувати свій будинок, поруч з батьками. У будинку відвели місце і для майбутніх дітей, а їх все немає і немає. Минуло вже п’ять років, а дітей все немає. Почали вже подумувати про всиновлення, та все ніяк не могли наважитися. Так ось, коли Іван зустрів на вокзалі і взяв мене на руки, я запитала: «Хто ти?» він швидко склав байку: «Я твій тато, а ти моя дочка. Я, коли був в армії, загубив тебе, а ось ми зі Світланою тепер тебе знайшли. Твоя мама Світлана Володимирівна». Скільки тоді було радості у мене на обличчі, коли я його обіймала.
«Спасибі, Вань», – прошепотіла Світлана.
Так відбулося знайомство з моїми батьками. А коли приїхали додому, там були і бабуся і дідусь, і кіт, і Жулька (грубезне щеня). Всі радіють, цілують, тискають мене. Я аж горіла. На голові блакитний бант, а я в блакитній сукні. На шум вийшла сусідка з Вовою, і він вигукнув: «Мам, подивися, яка Мальвіна!».
– А мене тато знайшов. Він спочатку мене загубив, а потім знайшов. Ось!
На другий день я Вові запропонувала: «Давай дружити!» на що він відповів: «Ще чого! Не вистачало, щоб я з малявками дружив. Підрости, тоді і будемо дружити ». Я кожного дня питала у тата з мамою: «Підросла я чи ні?». Врешті-решт, тітка Надя (Вовина матір) пояснила чи вмовила його, щоб він був як брат – захищав, опікав мене. Він послухався маму.
Я відчувала, що не відразу бабуся мене полюбила, придивлялася. Спочатку разом ліпили вареники, пиріжки, і я говорила, що це для тата. А у дворі у них чого тільки не було: корова (я спочатку її боялася), мухи (бджоли), кури, півень, гуси сичали на мене, собака Жулька – ми з нею відразу потоваришували.
Через день мама, дід і бабуся поїхали в місто на ринок. Бабуся продавала молоко, вершки, яйця, а ми з мамою купували сукні, туфельки і, головне, багато іграшок (посуд, м’ячі, коляску лялькову) і казки – я не знала, що це таке. Увечері вони мені читали цю книгу. Мені дуже подобалося. В знак подяки, коли всі сиділи за столом, я залізла на стілець і на все горло заспівала пісню з матюками. Ніхто навіть не засміявся, а дід сказав, що це погані пісні, і заспівав «Обманула-підвела», і всі теж заспівали. Це був останній мій виступ. Зайшла сусідка (Вовина мама) запитала: «Що це у вас за хор?» і теж заспівала «Несе Галя воду», і всі підспівували.
Вночі, коли всі лягли спати, я прибігла до мами з татом, сказала, що тітка, котра мене била, стукає мені у вікно. А це була гілка абрикоси. З того часу я спала у них в кімнаті. Тато сказав, що я його посадила на голодний пайок. Я цього не зрозуміла.
Тато йшов на роботу, а мама була у відпустці, і ми з нею багато працювали на городі. Я вирвала багато моркви, думала, що це трава. А з бабусею розучувала букви і цифри. Бабуся хвалила мене, гладила по голові і сказала, що мене назад не відвезуть.
І ще, Вовині друзі сказали, що я не схожа на тата, він чорний, а я біла. І я вирішила їм довести, що я татова. Коли бабуся пішла в поле доїти корову, а дідусь був у бджіл, я залізла в грубку, набрала сажі, вугілля і намазала цим голову. Побігла до тата на роботу. Вовка побачив мене і швидко поїхав на велосипеді на татову роботу повідомити, що я біжу до нього. Перехожі зупинялися в подиві, питали, що сталося, і сказали мамі. Коли під’їхав тато на мотоциклі, мама вискочила з лікарні і ми поїхали додому. А там вже бабуся лаяла дідуся: «Старий пень, ти куди дивився?». Посадили мене в ванну, довго відмивали шампунем. Так я намагалася довести, що я татова донька.
Порадилися всією сім’єю і вирішили, що я повинна бути в дитячому колективі. І мене відвели в дитячий садочок, правда була я там до обіду. Увечері я демонструвала свої знання. Дуже швидко навчилася читати і рахувати. Я цьому раділа і вихвалялась Вові. А коли він пішов в школу, я влаштувала таку істерику, що йому довелося мене взяти з собою і посадити за парту. І я весь урок просиділа незворушно.
І ще згадую мій перший щасливий Новий рік. Перед цим, мене до самого вечора ніхто не забирав з дитячого садочку, сказали, щоб мою психіку не травмувати і душу: вони закололи кабана, а мені сказали, що він схуд. Вони взяли нового маленького. На наступний день отримуємо телеграму від Ірини Олександрівни (Свєтиної мами)
– «Зустрічайте».
Я як дізналася, що вона їде, впала перед мамою на коліна, заливаючись сльозами:
«Не віддавайте мене в дитбудинок, я буду слухатися».
Мене ледве заспокоїли.
І ось дід з татом привезли ялинку. А ми з мамою поїхали в місто купувати подарунки. Ялинку прикрашали з татом, і він зробив так, що ялинка стала світитися. Яка це радість. Я в новій сукні, на столі чого тільки немає. Мене поставили на табурет, який дідусь мені зробив, і я читала вірші, а потім тітка Надя принесла «Наполеон». І тут постукав Дід Мороз (тато) і Снігуронька (мама), вони роздавали всім подарунки. Коли витягли дитяче піаніно, бабуся сказала:
«Дід, доведеться назбирати на доросле піаніно».
Я тут же запропонувала: «Підемо збирати, я допоможу».
Який щасливий це був день!
1-е вересня. Мене всією сім’єю проводжають до школи. Вчилася я добре. І весь цей час листувалася з Вовою, який обіцяв приїхати на випускний. Він вступив до льотного училища, про яке довго мріяв.
Зібралися всі в залі. Я стою така ошатна, але дуже сумна, – немає мого Володі. І раптом через весь зал йде Вовка з валізою. «Мальвіна, я тут!».
Потім я вступила в медичне училище в місті і стала фармацевтом. А незабаром мене направили до завідувачки аптеки, але я ніколи не забувала, що зробили для мене справжні батьки. І що було б зі мною, якби мене не забрала тоді опікунська рада і міліція. Я ніколи не згадувала і не шукала ту маму.
Ми живемо з Вовою – Володимиром Івановичем – в мирі та злагоді, у нас двоє дітей. А заміж я сама йому запропонувала. Ми часто їздимо до батьків.
Більше б таких батьків, як мої мама і тато!
