Марія Гнатівна втомлено опустилася на табуретку в передпокої. Спека втомила її, їхати довелося понад добу, та ще й з поклажею важкою. А як без неї? Ніколи з порожніми руками до дочки не приїжджала, тим більше рік її не бачила.
– Мама! Ну як ти сумки такі важкі донесла? І чому без попередження? – Іра стояла в передпокої заглядаючи в дорожню сумку жінки, набиту гостинцями.
Пробач, донечко, – виправдовувалася жінка. – А щодо гостинців … варення Григорію привезла, заготовки гострі, як ти любиш. Все своє, з дідом на дачі виростили.
Ірина зітхнула, переводячи погляд з сумок на матір. Приїзд її виявився для жінки повною несподіванкою.
– Ти номер поміняла? – запитала Марія Гнатівна. – Додзвонитися який день не могла, ось і поїхала, серце не на місці. Добре Галя, однокласниця твоя на зв’язок вийшла, повідомила, що там же живете, але вона і сама тебе рідко бачить останнім часом.
– Так добре все, мам. Номер поміняла, забула тобі повідомити, – сказала Ірина, і фарба раптом залила її смагляве обличчя.
Мати мимоволі замилувалася, Іра – її молодшенька дочка, найбільш довгоочікувана. Є ще двоє синів. Один живе закордоном, кілька років тому виїхав, а так в місті теж жив, приїжджав рідко, онуків навіть ні разу не бачила, що там, далеко від дому народилися …
Середній син іноді приїжджає, та з невісткою як щось не ладиться у неї, начебто все для дітей намагається робити, а їй не догодиш. Сперечатися і свариться жінка не любить, ковтає образи, і продовжує жити далі. Найголовніше – щоб синові з нею жилося добре, в любові і взаєморозумінні.
А ось Іра … за Іру чомусь душа найбільше болить. Вісім років тому видали її заміж за хлопця сільського Михайла. Все б жити та радіти, але після народження Григорія, Ірина повернулася в рідну домівку. Коли хлопчик підріс, жінка поїхала в місто, знайшла роботу, пішла навчатися.
Потім забрала сина, хлопчик, прив’язався до бабусі з дідусем ще довго нудьгував і просився назад у село.
Марія Гнатівна їхала і думала – який він зараз? Напевно підріс, якщо в батька пішов то вищим буде … Дід вже дуже на внука хотів подивитися, фотокартку просив, коли проводжав. Сам би поїхав, так захворів тиждень ще тому, лише тільки краще йому стало, почала Марія Гнатівна в дорогу збиратися.
– Ти батько впораєшся без мене один? Не можу я сидіти вдома більше в невідомості, душа болить, Іру провідати треба.
– Ну, що ж ми в коридорі то сидимо, йдемо за стіл, я вчора приготувала борщ і котлети. Григорію, та що ж ти не виходиш? Бабуся приїхала, зустрічай біжи! – промовила Іра і попрямувала на кухню.
З кімнати виглянула чубата голова хлопчика. Марія Гнатівна обняла онука. Розплакалася.
– Припини, бабусю! Задушиш …
– Виріс то як! – милувалася бабуся онуком. – А я тобі светр зв’язала, напевно малий буде, – засмутилася жінка.
Сіли за стіл.
– Мама, тобі скільки котлет покласти? – запитала Ірина. На тарілці лежало п’ять невеликих котлеток. З дороги апетит розігрався дай Боже, проте Марія Гнатівна, посоромилася і сказала.
– А ти постав на стіл, сама візьму.
Жінка з’їла борщ, що трохи покривав половину тарілки, котлетку з хлібом і не наїлася. Просити добавки було незручно.
«Як же це, я завжди готувала так, що досхочу діти могли наїстися, а тут … може у Іри з фінансами щось не так?» – думала бабуся, а потім пройшлася по кімнатах, ніби ремонт свіжий. У Григорія в кімнаті все є, та й Іра не справляє враження людини, в якої немає грошей.
Наступні дні жінка жила сама собі. Іра з ранку тікала на роботу, Григорій останні літні дні догулював перед школою, раз у раз тікаючи до сусідського хлопчака в приставку грати, та й відносини з дочкою стали якимись більше натягнутими.
– Мам, давай я за квитком тобі з’їжджу, – буквально через день сказала Ірина. – Бо раптом не буде, зараз сезон.
– Так я тільки приїхала, – здивувалася жінка. – Хоча може ти і права, дочка.
Марія Гнатівна простягнула документи Ірині. Дідові то вона пообіцяла повернутися через тижні півтори.
– Ох, мама ось дістанеться тобі місце бокове, що не раз пожалієш, що приїхала!
– Може і права …
Купивши квиток матері, жінка якось навіть повеселішала. А одного разу, проходячи повз дитячої кімнати де Ірина займалася з сином, Марія Гнатівна почула голосу в дитячій.
– Мам, а коли дядя Стьопа знову до нас приїде?
– Скоро, синку. Ось тільки бабуся поїде …
Якось в мить перестало вистачати повітря, жінка притулилася до стіни. Сльози потекли з очей. Нашвидку покидавши речі, помчала на вокзал під крики і вмовляння доньки.
На вокзалі просиділа всю ніч, прикривши гострі плечі пуховою шаллю.
… Під стукіт коліс жінка згадувала молодість, дітей, як же так вийшло, що під старість років не потрібні вони нікому виявилися?
– Машенька, як я радий тобі, а то засумував вже зовсім. Дивись – схуд як!! – жартував Борис Іванович
Жінка посміхнулася вперше за кілька днів, хоч хтось її чекає … хоч комусь вона ще потрібна
Як ви вважаєте, чому дочка Марії так ставиться до неї?
