Мої батьки обвінчалися дуже рано. Тільки закінчили школу – і одразу під вінець. Коли всі запитували, чому так, вони відповідали, що по-справжньому кохали одне одного. Мріяли разом прожити все життя. Планували багато діточок, а потім онуків. Втім, у долі були свої плани. У мами все ніяк не виходило завагітніти. Кожна спроба закінчувалася розчаруванням та зневірою.
Так минав рік за роком і батьки просто звикли до думки, що так має бути. Перестали надіятися та й взагалі оминали тему батьківства. Щоб хоч якось це компенсувати, вони піклувалися своїми племінниками та похресниками. Віддавали їм стільки тепла, скільки могли.
Якось мама святкувала своє сорокап’ятиріччя. Замовили великий ресторан. Зібрали гостей. Повеселилися на славу.
Ненька намагалася підтримувати атмосферу, але всередині щось було не так. Насправді її все дуже сильно дратувало. Бідкалася й через самопочуття. Усі списали це на нерви. На таке свято чимало сил пішло. А вранці…
Мамі запаморочилося в голові й почало нудити. Батько одразу ж кинувся дзвонити викликати швидку. Довелося їхати у лікарню.
Там жінці одразу ж запропонували сходити на УЗД.
У батьків уже було море варіантів, що могло трапитися. Але, повірте, жоден із них не був правильним.
– Вітаю. Ви вагітна. Уже восьмий тиждень. – почула мама від лікарки. У неї аж дар мови зник.
Вона ледь вийшла з кабінету, глянула на батька. А він бідолашний зі страху собі місця не знаходить.
Жінка намагалася зв’язати хоча б два слова, але в неї нічого не вийшло. Тому вона просто вручила татові аркуш з довгоочікуваним “діагнозом”.
Тато не повірив власним очам. Він навіть у кабінет забіг, щоб перепитати лікарів, чи це правда.
Кожен сприйняв цю новину по-своєму. Хтось із родичів дуже зрадів. Хтось просто привітав, ігноруючи таке диво. Інші ж попереджали, що народжувати в такому віці не треба. Мовляв, онуків уже бавити час, а не дітей заводити.
Батьки ж вважали, що це така нагорода за їхню терпимість. Тому, ясна річ, збиралися народжувати.
Усе пройшло чудово. Звичайно під пильним наглядом лікарів через вік. Але я народилася здоровою і красивою. Без жодних відхилень чи патологій, як нам прогнозували деякі.
Я і досі пригадую, що в мене було найкраще у світі дитинство. Рідні любили мене понад усе.
Але, коли мені тільки виповнилося 13 років, батько помер.
Це сильно вплинуло і на здоров’я мами. Втім, вона намагалася триматись заради мене. Хоч я й бачила, як важко їй було.
Її не стало через три роки.
На жаль, рідним так і не пощастило побачити моє весілля, познайомитися з моїм чоловіком, поняньчити онуків.
Пригадую, що того дня, коли ми з коханим вінчалися, була сильна злива. Ми й гадки не мали, як будемо їздити від точки до точки в таку погоду. І я просто у відчаї підняла голову до неба й подумала, що це сльози моїх батьків. Так вони мене відпускали в доросле життя.Тієї ж миті дощ припинився. На небі з’явилася веселка.
Мені дуже сумно, що через вік батьки пропустили половину мого життя. Вони так багато могли б побачити. Мені їх так не вистачає. Втім, я вдячна їм за життя. І зараз, коли в мене є власна дітвора, хочу проводити з ними якнайбільше часу, аби не пропустити жодної миті їхнього дорослішання.
Яка Ваша думка про пізнє батьківство?
А у скільки років народили першу дитину Ви?
