Моїй мамі тільки виповнилося 65, а вітчиму 72. Вони обоє вже давно на пенсії.
На старість літ мама знайшла собі клопіт. За новим чоловіком слід добре доглядати. Він старенький і ледь ходить.
Втім, жили вони мирно. Мама ніколи особливо не жалілася на долю під час шлюбу з моїм вітчимом. У них, здається, і розбіжностей ніколи не було.
До певної миті.
30 років тому той чоловік прийняв маму з двома маленькими дітьми. За це ми всі йому були дуже вдячними. Зараз не кожен хоче брати на себе подібну відповідальність.
Зараз ми із сестрою уже дорослі. У нас власне життя. Свої сім’ї.
Що я можу сказати про вітчима? З ним ми, направду, прожили пів свого життя. Він був до нас дуже чуйним та добрим, як рідний батько. І це, попри те, що в нього теж є син від першого шлюбу. Такого ж віку, як ми. Але з власною дитиною контактів він не підтримував.
Так і жили спокійно. Доки кілька днів тому до мене не прибігла мама. Вона виглядала так стурбовано. Я запросила її в дім. Зробила чаю. Ми довго мовчали: я не сміла лізти не у свої справи, а вона збиралася духом. І, як тільки мій чоловік вийшов з дому, вона нарешті загомоніла.
Було зрозуміло, що говорити про таке їй не дуже хотілося. Але іншого вибору в неї не було. Ненька запитала, чи зможу я її прийняти, якщо раптом з нею щось трапиться.
Мене таке запитання неабияк злякало.
Можливо, вона хоче розлучитися? Чи вони вирішили пожити окремо? Може, мама хворіє?
Але виявилося, що чоловік переписав свій дім, у якому вони стільки років прожили з моєю мамою, власному синові. До слова, мама за тим домом наглядала, як за своїм. А ось із сином мій вітчим ніколи навіть не спілкувався. З чого б це такі рішення?
Ясна річ, що блукати вулицями мама не збиралася. Та й ми з сестрою такого не дозволили б.
Звичайно ж, я з радістю її прийму у свій дім. Він у мене великий. Місця всім вистачить. Мені б і совість вчинити по-іншому не дозволила.
Чому ж мати така засмучена? Вона впевнена, що чоловік її зрадив. І ні, справа не у житлі, а в тому, що зробив він усе таємно. Той, з ким вона прожила стільки років, кого любила до нестями, за ким доглядала з останніх сил, виявився таким байдужим до неї.
Я й сама довго вважала той будинок своїм домом. Виросла там як-не-як. Тому навіть гадки не мала, що вітчим раптом перепише все на свого сина.
Хто взагалі такий той син? Де він? Живий? Здоровий? Потребує того житла чи ні?
Може, він дуже багата людина і йому та хатина ні до чого? Зате моя матір з нічим залишається.
Ось у житті буває.
Коли моя сестра дізналася про цю новину, то була здивована не менше, ніж я. А потім взяла себе в руки й запропонувала мамі подати на вітчима в суд.
Не знаю, хто тут має рацію, а хто ні. Не уявляю, що буде далі, але маму дуже шкода.
Жаль, що вона довірилася не тій людині.
Що можна вдіяти у такій ситуації?
