Мама прийшла не сама, і в мене земля пішла з-під ніг.
Два роки тому ми поховали тата. Інсульт – і все. Він був хорошою людиною. Дбайливим, надійним. Збудував будинок, відклав гроші, казав завжди:
– На старості будемо подорожувати, як справжні європейські пенсіонери!
Не встиг. А мама лишилася сама.
Я боялась, що вона просто зів'яне. Але минуло кілька місяців – і вона наче переродилась. Почала ходити по салонах, накупила молодіжного одягу, зробила манікюр.
– Мамо, звідки гроші на все це? – питаю.
– Доню, я вирішила витрачати вже зараз. Не хочу, як твій тато – відкладати на потім, а потім не прийшло.
Я подумала – може, й добре. Нехай живе для себе.
Та згодом почала помічати дивне. Мама в свої 72 роки виглядає непогано, але яскравий макіяж і коротка спідниця – це вже трохи занадто. Якось незручно дивитись.
А потім вона прийшла до мене з гостем.
– Познайомся – це Віктор. Мій друг.
Чоловік років шістдесяти, усміхнений, з квітами. Мама дивилась на нього так, що мені стало ніяково.
– Чудово. І які у вас плани? – спитала я.
– Ми їдемо разом у подорож! Так, як ми з твоїм татом колись мріяли.
Мене наче вдарило. Це тато збирав ті гроші роками. А тепер вона повезе на них якогось чужого чоловіка.
– Мамо, а він хоч щось платить за себе?
– Та звісно! На вечері запрошує, квіти дарує.
– А подорож?
– Е, ні… він не може стільки. Каже, внукам допомагає. Та я й не питаю – сама вмовила його поїхати.
Я не стрималась.
– Ти його ще й вмовляла? Мамо, візьми онуків і їдь на море! Нащо возити чужого чоловіка за татові гроші?
– Мені з Віктором добре. І я вже все вирішила, – відповіла вона сухо і більше не дивилась на мене.
Віктор стояв і мовчав. Навіть не спробував нічого сказати.
Вони пішли разом. Мама навіть не попрощалась нормально.
Я сиділа на кухні і не могла зрозуміти – що це було? Хто цей чоловік? Може, він спеціально шукає самотніх жінок з грошима? Може, завезе її кудись і зникне?
А ще думала про тата. Про те, як він відкладав кожну копійку. Як казав: будемо жити добре на старості. Він не встиг.
А хтось інший – встигне замість нього.
Скажіть мені – я маю право злитись? Чи я просто не можу відпустити?
