Галина стояла перед дзеркалом у коридорі й двома пальцями відтягувала комір старого бірюзового халата, ніби той заважав їй дихати. З кухні пахло підсмаженим хлібом, а у вікно вже стукала рання темрява.
— Марино… — вона не обернулася, лише дивилася на своє відображення. — Я, мабуть, не піду. Там же ресторан. Там люди… вбрані. А в мене що? Взуття… — вона нахилилася, торкнулася носка туфлі. — Протоптане. І кофтинки путньої нема.
Марина кинула ключі на тумбочку так різко, що ті дзенькнули об скло. Вона ще не зняла куртку, щоки були холодні від вулиці.
— Мамо, ти чуєш себе? — Марина підступила ближче, взяла халат за рукав, ніби хотіла потягнути маму з дзеркала назад у кімнату. — Дядькові іменини раз на рік. Вони всіх чекають. Якщо ти не прийдеш, вони потім ще сто разів перепитають: “А чого Галина не прийшла?” Я скажу що — “бо їй соромно через туфлі”?
Галина знизала плечима. Так, ніби й справді через туфлі.
Марина ковтнула повітря, дістала телефон, швидко щось перевірила, наче там було рішення.
— Я премію отримала. Все. Ніяких “не треба”. Завтра — базар. І крапка.
Галина мовчала довго, лише пальці нервово розгладжували тканину халата. Потім тихо, як завжди, коли не хотіла бути тягарем, сказала:
— Ну… як ти кажеш.
Наступного дня базар гудів, як великий вулик: продавці перекрикували один одного, пакети шелестіли, на асфальті хрустіло щось дрібне — то чи сіль, чи пісок. Марина йшла попереду, тримала маму під лікоть, бо Галина підслизалася на кожному шві між плитками.
— Оця? — Марина підняла з вішалки сукню, яскраво-червону, з блискучими ґудзиками.
Галина навіть не торкнулася.
— Та я в ній як… як сигнал “стоп”.
— Добре, — Марина без суперечок повісила назад.
Наступна була коротка, з поясом і відкритими плечима.
— Марино, ну куди мені… — Галина лише глянула на Марину, і та одразу зрозуміла: “не тисни”.
— Добре, — знову коротко сказала Марина. — Тоді шукаємо далі.
І вони ходили — від ряду до ряду, від “ой, це на молоденьку” до “ой, це як на похорон”, від “коле” до “тягне”. Марина ловила на собі погляди продавчинь: одні співчутливі, інші — втомлено-байдужі. Галина весь час намагалася зробитися меншою, непомітнішою: руки складені, плечі трохи всередину, крок короткий, тихий.
— От, — нарешті Марина витягла бежеву сукню. Не святкову “в очі”, але й не домашню. Мереживо тонке, акуратне, кишеньки біля поясу. — Мамо, приміряй.
У примірочній кабінці Галина довго вовтузилася. Марина стояла зовні, слухала, як шарудить тканина, як мама зітхає, як намацує блискавку. Коли Галина вийшла, Марина зробила крок назад — не театрально, а просто щоб побачити цілком.
— Оце… — Марина кивнула. — Оце ти.
Галина дивилася на себе у дзеркало і не усміхалася — вона ніби звірялася з власним обличчям: чи має право так виглядати.
— Гарна, — сказала продавчиня, навіть не піднімаючи очей від калькулятора. — Сідає.
— Беремо, — швидко відрізала Марина, аби мама не встигла передумати.
Вони вже йшли до виходу, коли почули, як продавці замикають ролети, знімають манекени, стягують пакунки в буси. Пахло сирістю й чужими парфумами. Галина раптом зупинилася, ніби її хтось смикнув за серце.
На кутовому столі лежав палантин — білий, із великими піонами, і китички звисали, як маленькі дзвіночки. Галина протягнула руку, торкнулася тканини так обережно, наче це було живе.
— Ой… — лише й сказала. І одразу прибрала пальці, ніби її застукали на чужому.
Марина повернулася до продавчині:
— Скільки?
— Та… — та назвала суму.
Марина дістала гроші без паузи.
— Не треба, — тихо кинула Галина, але голос її був слабший за рух Марини.
— Треба, — Марина вже загортала палантин у пакет. — І навіть не сперечайся. Він твій.
Галина взяла пакет двома руками, притисла до живота. І вперше за весь день не втягувала плечі — ніби там, під пакетом, було щось, що тримало її рівно.
У ресторані було тепло й голосно. На столах — блискучі тарілки, серветки складені трикутниками, офіціанти ковзали між стільцями. Галина сиділа поруч із Мариною і весь час поправляла палантин, як люди поправляють корону, коли не звикли.
— Галю, та ти подивися на себе! — вигукнула тітка з іншого краю столу. — Як пані! Як квіточка!
Галина різко опустила очі, але кутики губ здригнулися — от-от і буде усмішка. Марина помітила: мама не ховає рук у кишені. Вона тримає бокал, як тримають у кіно, і слухає, не стискаючи пальців.
— А ну, Галинко, — піднявся дядько-іменинник, підморгнув. — Ти мені сьогодні не відмовиш.
— Та я… — почала Галина автоматично.
Дядько вже простягав руку. У залі грало щось повільне, трохи старомодне. Галина подивилася на Марину, ніби просила дозволу.
Марина лише кивнула.
І Галина пішла. Обережно, але пішла. Спина — рівніша. Крок — сміливіший. Вона закрутилася з тим палантином, і білі піони на тканині миготіли під світлом, ніби хтось розсипав по її плечах живі квіти. Люди аплодували не голосно, але щиро. Марина сиділа й стискала серветку під столом — не від суму, а від того дивного щастя, коли бачиш: у твоєї мами раптом з’явився вечір, який вона собі не дозволяла.
Через кілька тижнів Марина довго стояла перед дверима маминого покою. Рука на ручці — і не натискає. У квартирі було надто тихо: навіть холодильник гудів так, ніби йому теж ніяково.
Вона зайшла. Відчинила вікно на провітрювання — по-звичці, як робила мама. Потім зняла з підвіконня суху серветку й машинально витерла пил там, де його майже не було.
На ліжку лежала складена ковдра. На стільці — той самий бірюзовий халат. Марина торкнулася рукава — тканина була гладка, ціла, ніби мама берегла його не для себе, а як доказ: “я ще тут”.
Марина відкрила шафу. Речі висіли рівно, плечики — однакові, усе як мама любила: без хаосу.
І тоді вона побачила палантин.
Він висів на окремому гачку, не зім’ятий, не схований. Білі піони дивилися просто на Марину.
Вона зняла його повільно, притисла до щоки — і вдарив запах. Не парфуми. Не порошок. Той ледь вловимий аромат, який не переплутаєш: теплий чай, трішки м’яти, трішки кухні, трішки маминої шкіри. Марина різко вдихнула, наче хтось дозволив їй на секунду повернути час.
— Марино, ти чого така худа? — майже почула вона. І одразу ж сама себе обірвала, бо кухня мовчала.
Двері клацнули — зайшов Василь. Він зняв черевики, не стукаючи підборами, як завжди. Побачив палантин у Марини на шиї — і спинився посеред коридору, ніби не мав права проходити далі.
— Це мамин? — спитав він сухо, але голос у нього чомусь “посипався” на кінці.
Марина не відповідала. Просто дивилася, як він наближається. Василь торкнувся краю тканини двома пальцями — так, ніби боїться зім’яти.
— Піони… — тихо сказав. — Вона ж любила їх.
Він хотів додати щось звичне, “тримайся”, “час лікує” — Марина вже знала ці чужі слова напам’ять, ще до того, як їх кажуть. Але Василь раптом не сказав нічого з того.
Він сів на диван у маминій кімнаті, поклав руки на коліна, а потім — різко, по-чоловічому — закрив обличчя долонями. Плечі здригнулися один раз, другий. Він спробував зробити вигляд, що то просто видих, але в нього не вийшло.
— Я… — він ковтнув. — Після мами… я книгу шукав. Вона мені підписала, ще в школі. Я перевернув усю квартиру. Нема. Наче хтось узяв і забрав. — Василь не піднімав голови. — І тоді я подумав, що я, мабуть, погано шукав. А потім… що, може, не там шукав.
Марина стояла навпроти з палантином на руках, як із чимось крихким. Вона не питала, де та книга, не казала нічого. Просто зробила крок і накинула палантин йому на плечі.
Тканина лягла рівно, китички торкнулися його рукава. Василь затих, ніби під тим білим із піонами хтось накрив його від холоду, який він носив у собі роками. Він повільно опустив руки, подивився на візерунок, і в очах у нього стояло щось зовсім не кам’яне.
Марина підсунула ближче стілець, сіла поруч. У кімнаті тихо потріскував радіатор. За шторою сонце, вже зимове, низьке, пробилося смужкою і лягло на паркет — як нитка, яку не можна обірвати.
Василь обережно, майже сором’язливо, провів пальцями по піону на палантині — і не зняв його.
